Історія українського війська. Д-р. Іван Крип’якевич \ Видання Івана Тиктора. Львів, 1936 р.

Початки мореплавства.

Плавба в Україні була розвинена від найдавніших часів. Українські землі багаті на ріки: Дніпро з великими притоками – Прип’яттю та Десною та цілою мережею другорядних рік і річечок, Дністер, Буг, Сян – все це були природні шляхи, здовж яких скупчувалося й організувалося людське життя. Річка на низині була найлегшою і найдоступнішою дорогою серед непрохідних пущ, і її спокійне плесо приманювало до себе первісну людину. А рибальство у давніх часах було одним із головних джерел прожитку. Слов’яни здавна споруджували собі річні човни. Були це спершу видовбані пні дерев – човни однодеревки. Ці однодеревки бували різного розміру, але деколи доходили до досить поважної довжини; на побережжі Балтійського моря знайдено такий однодеревний човен 15 м завдовжки.


Давньоукраїнський військовий корабель. Із житія Бориса і Гліба


Візантійський імператор Костянтин Багрянородний оповідає, як дуже поширені були такі однодеревні човни на Дніпрі в половині X століття: „Підвладні Русі слов’яни, що звуться кривичі і лучани і інші слов’яни вирубують за зиму дерева на човни, обробляють і як прийде час, коли розтане лід, спускають їх у близькі озера. І як спустять у ріку Дніпро, ідуть цією рікою, приходять до Києва, витягають човни і продають Русі. А Русь купує самі кадовби, розбиває давні однодеревки, бере з них весла, уключини до весел та інший припас і споряджає нові”.Великий вплив на розвиток й поліпшення плабви у нас мали варяги. Вони були найславнішими мореплавцями середніх віків, перетнули всі європейські моря і могли бути добрими вчителями слов’ян.

Якої величини були наші воєнні кораблі, можемо здогадуватися з того, скільки людей вони в собі вміщали. Про похід Олега на Константинополь літопис пише, що в одному кораблі вміщувалося 40 людей. Але про похід Русі на Каспій у тому самому часі історики згадують, що кораблі мали по 100 людей залоги (екіпажу). Очевидно кораблі бували різних розмірів.

Що в нас були спроби витворити свій власний тип воєнного корабля, про це свідчать оповідання літопису з 1151. р. Тоді йшла боротьба за Київ і князь Ізяслав Мстиславич вжив кораблі для оборони Дніпра на широкому просторі від Києва до устя Прип’яті. Літописець описує воєнні кораблі ближче: „Ізяслав особливо й дивно побудував лоді: гребців у них не було видати, тільки весла було видко, а людей не видати, бо лоді були покриті дошками; і вояки стояли на горі у бронях і стріляли; а керманичів —було двоє, один на носі, а другий при кермі, і куди хотіли, туди їхали, не повертаючи лодій”.

Дніпровий флот.

Руський флот тих часів була особливо розвинений на Дніпрі і на великих дніпрових допливах. Вище навели ми оповідання Костянтина Багрянородного, як цей флот в X. віці творилася. З літописних згадок бачимо, що й пізніше плавба скрізь розвивалася. Древляни з Полісся до Києва за Ольги їздили човнами. Підчас нападу печенігів на Київ 968. р., на лівому боці Дніпра стояли лоді і прийшли на допомогу столиці. Володимир Великий у похід на волзьких болгар перевозив війська човнами. Ярослав Мудрий човнами спроваджував війська з Новгорода Великого.

Найбільша пристань для кораблів була під Києвом. Тут увесь час стояли на поготові човни для перевозу через Дніпро і завжди можна було переїхати з одного боку на другий. Підчас різних походів кияни часто виїжджали на човнах. Так наприклад., у походи проти половців на пороги 1068 і 1103 р., на зустріч князеві Юрієві 1150. р., в похід проти берладників на Олешшя 1160. р. Флот бувала й на більших притоках Дніпра; напр. 1041 р. Ярослав виправився на Мазовше човнами, —мабуть Прип’яттю, і далі річками і багнами на Буг. Досить часто згадується про човни на Десні.

Цей річний флот виступав деколи в воєнному характері. Як вище було згадано, 1151. р. Ізяслав Мстиславович своїми кораблями боронив лінії Дніпра і на ріці став до бою. Другий такий бій на воді відбувся під Черніговом 1160. р.: „билися за Десну завзято одні на конях, другі в насадах їздячи, і не пустили їх через ріку”.

З Дніпра і його приток човни переправлялись не раз на інші ріки по т. зв. волоках. Це були місця, де лежали приготовлені кругляки, на яких можна було тягнути човни від одної ріки до іншої. Найславніший волок був на дорозі від верхів’я Дніпра до Ловаті, на шляху, що йшов до Балтійського моря. Така переправа коштувала немало праці, але вкорочувала дорогу.

Ще важча – й найтяжча з усього – була переправа через Дніпрові пороги. імператор Константи Багрянородний описує подорож торгового флоту з Києва до Чорного моря; так само виглядали й воєнні виряди.

„У місяці червні вирушають униз рікою Дніпром (з Києва) і приходять до Витичева – це город підвладний Русі. Ждуть там два або три дні, поки позбираються всі човни, рушають і пливуть вниз тією рікою Дніпром. Насамперед приходять до першого порога, що зветься Ессупи, — по руськи (тобто по-варязьки), а по славянськи це значить „не спи”. Цей поріг вузький, по середині його скелі круті та високі, стирчать як ті острови. Вода б’ється об них і піниться, та спадає звідтіль водоспадом, зчиняє великий гук і страх. Тимто руси не наважуються плисти посеред нього, але прибиваються недалеко, висаджують на суходіл людей, а інше знадіб’я залишають у човнах; тоді роздягаються, намацують ногами, щоб не наскочити на яку скелю, і так палицями пропихають човен – ці ніс, ті середину, інші керму. І з такою пильною обережністю між закрутами й берегами ріки проходять цей перший поріг. Коли проминуть цей поріг, забирають із берега решту люду й прибувають до другого порога, що по-руськи зветься Ульворсі, а по-слов’янськи Островуні прах (Островний праг), що значить „острів порога”. І цей подібний до першого, тяжкий, і непрохідний; знову висаджують людей і переводять човни, як і попереду. Подібним способом проходять і третій поріг, званий Геляндрі, що по-славянськи значить „гук порога”. Далі так само четвертий поріг, великий, званий по-руськи Аіфар, по-славянськи Неасит (Неясить), бо у скелях того порога гніздяться пелікани. При цьому порозі прибивають геть усіма човнами до берега, вибрані люди виходять стерегти їх і йдуть, держачи пильну сторожу від печенігів. Всі інші забирають із човнів речі, які мали з собою, ведуть невільників у кайданах суходолом шість миль, аж пройдуть поріг. Тут одні тягнуть волоком, другі на плечах несуть свої човни і переносять за поріг, і так спускають їх у ріку, кладуть свої речі і змову відпливають. Приходять до п’ятого порога, що зветься по-руськи Варуфорос, по-славянськи Вульніпрах (Вольний праг), бо він творить велике озеро, знову перепроваджують свої човни через закрути ріки, як при першому, і другому, порозі, і приходять до шостого порога, що зветься по-руськи Леанті, а по-славянськи Веруці (Вируючий), тобто „кипіння води”, і його подібним способом минають. Пливуть звідси і до сьомого порога, що зветься по-руськи Струвун, по-славянськи Напрезі (Напряжи), це значить „малий поріг”. Як пройдуть його, доходять до броду, що зветься Крарійський; туди херсоняни (з Криму) переходять із Русі, а печеніги на Херсонес; цей брід завширшки як гіпподром, а заввишки – наскільки очі можуть сягнути, і .наскільки долетить стріла, як стріляти відтіль сюди. Тим то на цьому місці сходяться печеніги і б’ються з Руссю.

Як минуть це місце, пристають до острова св. Григорія (Хортиця), і на цьому острові складають свої жертви, бо там стоїть превеликий дуб. Жертвують живих птахів; навколо застромлюють стріли; інші жертвують хліб і м’ясо і, що хто має, бо такий у них звичай. За птахів кидають жереб чи їх зарізати, чи пустити живих. Почавши від цього острова руси не бояться печенігів, аж поки йдуть до ріки Селини. Звідси рушають, пливуть чотири дні, аж поки доїдуть до лиману на усті ріки. Тут є острів св. Етерія. Коли приб’ються до нього, спочивають там два або три дні, направляють свої човни, як є яка шкода в вітрилах, щоглах, кермі. Устя ріки, як сказано, має лиман, і йде він аж до моря, а коло моря є цей острів св. Етерія.

3відси пливуть до ріки Дністра і, прибувши щасливо, знову спочивають. Вибравши добру годину, рушають і приходять до річки, званої Біла, там так само відпочивають, потім рушають і, приходять до Селини, рукава ріки Дунаю. І поки минуть ріку Селину, печеніги біжать поруч, і як море, як то часто буває, кине човни до берега, всі виходять, щоб разом відбиватися від печенігів. Від Селини вже не бояться нікого; йдуть до Болгарії і приходять до гирла Дунаю. Від Дунаю проходять до Конопи, з Конопи в Константинію, до ріки Варни, від Варни ідуть до ріки Дицини — все те у болгарській землі. З Дицини приходять в меземврійську країну, і таким чином аж сюди йде ця бідолашна і страшна, тяжка і трудна дорога”.

Перші походи на Чорне море.

Наші кораблі на Чорному морі з’явилися вперше на переломі VIII й IX. століття. Докладніших описів цих перших морських походів не маємо, збереглися про них тільки скупенькі вістки в легендарних житіях святих. Так десь перед 800. р, на побережжя Криму напав князь Бравлин „дуже могутній”; він руйнував усі міста від Корсуня (Херсонесу) до Керчі, десять днів добував город Сурож (Судак), добув його, але коли хотів пограбувати церкву св. Стефана, на нього найшла тяжка слабкість; аж коли звернув церквам пограбовані скарби, здоров’я йому вернулося. В тому самому часі якась інша ватага поруйнувала побережжя Малої Азії від Мармурового моря аж по Синопу. Грецький літописець не шкодує чорних барв при описі наїздників: «Напали варвари – Русь, народ, як це всі знають жорстокий і немилосердний, що не знає ні трохи милосердя до людей. Скидаються на звірів своєю вдачею, нелюдські у своїх учинках, самим виглядом виявляють вони жадобу крови, ні в чому втіхи людської не знають, тільки в убиванні… Вирубують немилосердно всіх, не вважаючи на стать, на роки, не жалують старих, не минають дітей, на .всіх разом погубну озброюють руку… Руйнують церкви, поганять святощі… Аж у місті Амастрі при гробі святого Юрія чудо спинило суворого воєводу, і він прийняв християнство.”

Ці перші походи обняли вже значні простори Чорного моря, і до них потрібні були більші морські сили. На жаль, про склад і організацію тодішньої нашого флоту побожні легенди не переказали нічого реального.

В 860. р. відбувся великий похід на Царгород під проводом київських князів Аскольда та Дира.

Візантійський імператор Михаїл був тоді з військом у Малій Азії і столиця залишилася без опіки. Руський флот був великий: одні джерела подають двісті кораблів, інші – триста шістдесят. Русь пограбувала околиці Царгороду, попалила передмістя, але сильно укріпленого міста не пробувала добувати. На звістку, що імператор вертається з походу, князі наказали війську завернутися і „так цей народ із тріумфом вернувся до своєї землі”, писав про це венеціанський літописець. У якій небезпеці знайшлася тоді могутня столиця візантійських імператорів, про це барвистими словами оповідає костянитинопольський патріарх Фотій у одній зі своїх проповідей:

„Чи пригадуєте ви собі той переполох, ті сльози й той зойк, що в них попало місто в останнім одчаю? Чи пригадуєте ви собі ту темну і страшну ніч, коли життя всіх нас збиралося зайти з заходом сонця і світ нашого існування мала проковтнути глуха темрява смерті? Чи пригадуєте ви собі той час нестерпний, важкий, коли прийшли до нас варварські кораблі, дихаючи чимось суворим, диким, погубним; коли море тихо і спокійно розстелювало свій хребет, давало їм приємну і легку плавбу, а на нас підіймало суворі хвилі війни; коли вони плили попри місто й виставляли .моряків із мечами, немов погрожували місту смертю від меча; коли вся людська надія залишила людей, і місто покладалося на єдину оборону в Бога; коли переполох і темрява опанували розум, й вухо прислухалося тільки до одної вісти: перелізли варвари мури, опанували вороги місто?« Пізніше греки склали легенду, що руський флот повернутися примусила буря, яка зчинилася тоді, коли в море вклали одяг Божої Матері…

Походи Олега й Ігоря.

В 907 р. на Царгород ходив походом князь Олег. Наш літопис оповідає, що руський флот складалася з 200 кораблів, по 40 людей у кожному; у війську були й варяги і слов’яни з різних племен – поляни, древляни, сіверяни, в’ятичі, навіть дуліби й хорвати з далеких західних земель. Греки замкнули царгородську пристань Суд і боронилися з мурів города. „Олег вийшов на берег і почав воювати і багато вбивства заподіяв довкола міста грекам: розбили багато палат, попалили церкви, а бранців, що їх забрали були в полон, одних посікли, других мучили, інших розстрілювали, а ще інших кидали в море; і багато іншого лиха накоїла Русь грекам, як це вороги роблять”. Літопис подає народній переказ, немов Олег казав до кораблів поприроблювати колеса, що вітер дув у вітрила, і так, мовляв, флот в’їхав під місто. Тоді греки з князем склали мир.


Бій на морі. З Кенінгзберського літопису. Привертає увагу ніс корабля, зроблений у формі голови звіра


Широко задуманий був похід на Візантію князя Ігоря 941. р. Руський флот сучасники вимірювали в тисячу кораблів (інші навіть на десять тисяч!). Але греки завчасно дістали повідомлення про наступ і приготувалися до оборони. Руські кораблі над їхали до пристані Перон на малоазійськім боці Босфору, там стояла башта з великою морською ліхтарнею, що вказувала морякам шлях. На цьому місці сторожила візантійська ескадра й сильно вдарила на наші човни. Греки знали вже тоді збройний порох чи якусь інший вибуховий матеріал; зі знарядь, що стояли на кораблях, вони почали викидати на українців той „ясний вогонь”. Враження було страшне. „Як Русь це побачила, з кораблів чим дуж кинулася в море, їм краще було в морі втонути, ніж від вогню згоріти; одні, обтяжені бронею з шоломами, пішли на дно, щоб ніколи не вернутися, інші плавали, але на самих морських хвилях погоріли. І ніхто того дня не врятувався, хіба тим врятувався, що втік на сушу; бо кораблі Русі невеличкі, проходять там, де води небагато, а греки своїми хеляндіями через їх глибокість цього зробити не можуть. А проте значна частина флоту заціліла, й Ігор повів її на побережжя Малої Азії, нищив Бітинію та Пафляґонію. Але візантійські кораблі поплили за Ігорем слідком і замкнули йому відворот. Наш князь мусів пробиватися через блокаду. Прийшло до другої битви і знову багато руських кораблів потонуло. Ігор сам ледве вирятувався і, як оповідали потім греки, ледве з десятьма кораблями дістався до Азовського моря.


Так наші предки вирушали завойовувати далекі країни


Але ця поразка не залякала Ігоря. Як тільки повернувся до Києва, як-стій почав готуватися до нового походу на Візантію, -збирав своє військо і закликав варягів зі Скандинавії. В 943. р. пішов на греків походом. Його флот був знову дуже великий: „іде Русь без числа, кораблі все море укрили”, давали знати до Візантії кримські греки. Греки не були певні в перемозі й вирішили миритися. Коли Ігор дійшов до гирла Дунаю, вислали своїх послів до нього, і Ігор погодився на мир. Про цей другий похід оповідає тільки наш літопис, грецькі джерела і словом про нього не згадують. Як сильно було розвинене наше мореплавство на Чорному морі в тих часах, про це свідчать договори наших князів із Візантією: Олега в 907 і 911 р., Ігоря – в 944 р. і Святослава в 971 р. У цих умовах унормовано дуже докладно всякі торговельні і правничі справи, які виринали між українцями та греками. Так напр., говориться там про спори за майно, крадіж, убивство, побиття, насилля, втечу слуг, купівлю матерій, ціни невільників, спадщину по померлих купцях, присилку посольств, легітимації купців, утримання купців у Царгороді і ін. Деякі постанови торкаються зокрема мореплавства.

У першому договорі Олега говориться про утримання українців у Царгороді і частини до кораблів: „Коли прийде Русь (посли), беруть посольського, кілько хочуть, а як прийдуть купці, мають брати місячне шість місяців – хліб, вино, м’ясо, рибу, садовину й можуть користуватися лазнями, скільки схочуть; а як Русь іде до дому, можуть брати, в цісаря на дорогу харчі, якорі, линви, вітрила, кілько їм треба”. Все те було задурно, – пізніше в договорі з Ігорем, греки значно обмежили ці привілеї руських купців.

У другому договорі Олега: є цікаві постанови про кораблі, що розбились на морі. „Коли великий вихор викине лодю на чужу, землю, а знайдеться там хто від нас Русі, має рятувати лодю з вантажем і відіслати її до християнської (грецької) землі, та провести її через усяке небезпечне місце, аж дійде в місце безпечне. Коли така лодя від бурі або через мілину не може дістатися до свого місця, ми Русь допоможемо гребцям цієї лоді й допровадимо їх здорових із купівлею, – якщо це трапиться близько грецької землі; а як така пригода трапиться лоді руській — проведемо її в руську землю”. Коли ж було неможливо провести човен на місце його призначення, то треба було продати вантаж на місці й відіслати гроші власникам. Подібний, хоч коротший, припис є в Ігоревому договорі.

Оживлені зносини з Візантією витворили таким чином початки нашого морського права.

Останній похід на Царгород.

Після походів Ігоря наші князі на довший час припинили походи на море. Видно, не відчували сил, щоб змагатися з візантійськими ескадрами, що складалися з більших і сильніших кораблів. Святослав під час війни з Болгарією й Візантією перевозив свої війська морем тільки до Дунаю, а далі вів воєнні операції на суші. Зате в мирні часи розвивавсь флот торговельний: „Русь жила з ромеями (візантійцями) в відносинах добрих і спокійних, зносини були безпечні, й купці ходили звідтіль і звідсіль”, писав грецький письменник Георгій Кедрин.

Новий воєнний похід, – останній за княжих часів – приготував Ярослав Мудрий 1043. р. Причиною війни було те, що в Царгороді в вуличній бійці вбили якогось визначного купця, і Візантія не дала за це князеві сатисфакції. На чолі походу став Ярославів син Володимир і воєвода Вишата. Воєнних човнів було аж чотириста. Флот плив вздовж побережжя, повз горло Дунаю, прийшов під Царгород і спинилася у пристані Фарос. Цар Костянтин Мономах вивів проти ворога візантійські трієри, швидкі дромади й різнородні легкі човни — а сам їхав на цісарському дромоні. Руський флот стояв спокійно на якорях у порті і бою не починав. Цар рішив викликати її на чисте море і вислав на неї трієри з „штучним вогнем”. Грецькі кораблі вдерлися між українські човни й почали стрільбу: відразу згоріло сім кораблів, три потонули й один попав у полон.

Руський флот потрапив в заколот і почав відступати. На нещастя, на морі зчинилася й буря і знищила багато човнів; вітер розбив теж княжий корабель Володимира і князя узяв на свій човен один із воєвод — Іван Творимирич. Багато човнів розбилося на прибережних скелях; греки налічували 15 тисяч трупів, яких викинуло море на беріг. Але боротьба ще не закінчилася. Двадцять чотири грецькі трієри під проводом грецького адмірала переслідували українців і хотіли знищити їх дощенту. Заскочили вони руський флот в якійсь пристані. Але українці зорієнтувалися, що грецькі сили невеликі й відразу перейшли до наступу. Оповідає про це грек Григорій Кедрин: „Скити (тобто русини-українці) довідалися про невелике число кораблів, пішли з одного і з другого боку на обхід і, гребучи дрібно, почали їх оточувати. Ромеї (греки), втомлені попередньою плавбою підчас погоні та налякані силою варварських кораблів, кинулися тікати. Але варварські кораблі встигли оточити й заступити залив, і вихід до моря був неможливий. Тоді патрицій Констянтин Каваллурій, воєвода киверотів, сміливо став до бою зі своїми трієрами і ще з десятьма іншими кораблями, але після сильної битви його побили. Попали в полон чотири трієри з людьми, і їх усіх повбивали; решту ромейських кораблів море повикидало на мілини, на беріг, на скелі, і вони побилися, а люди, одні потонули в морі, і інших забрали варвари й віддали під меч і в не;волю, а ті, що вирятувалися, повернулися до табору босі та голі”. Цією славною перемогою закінчився похід князя Володимира, – останній морський похід княжої України-Русі на Царгород. Але не обійшлося і без жертв, — частина війська, якій не стало кораблів, мусила вертатися сушею, під проводом Вишати, — їх перестріли грецькі війська, забрали в полон і багато людей поосліплювали; щойно по трьох роках настав мир, і безталанні бранці повернулися додому.

Походи на Каспій.

Рівночасно з походами на Чорне море давньоукраїнські князі здійснювали походи й на Каспій. Наші кораблі з’явилися тут уже в першій половині IX. століття. Каспійським морем українські купці везли свій крам до Персії. Головною дорогою до Каспія була – Волга, але знаний був і дальший окружний шлях:

із Дніпра кораблі йшли на Чорне море, здовж берегів Криму до Азовського моря, Доном від устя вгору, а там, де Дон найбільш зближається до Волги (в околиці Волгограда), човни перетягали волоком, з Дону до Волги. Воєнні походи почалися вже коло 860—880. р., але про них знаємо тільки те, що Русь доходила аж до Абесгуна в південно-східній частині Каспійського моря. В 909—910. р. до Каспія припливло 16 кораблів, і вони наробили багато шкоди у південних околицях.

В 913. р. відбувся великий похід, мабуть, під проводом Олега. З Дону до Волги прийшло п’ятсот кораблів, по 100 чоловік кожен, і попрямували на хозарську державу, що мала свою столицю в Ітилі, в околиці теперішньої Астрахані. Хозарський хан пропустив їх далі, і Русь сильно пограбувала південні країни, Табаристан та Азербайджан. Але в поворотній дорозі хозари заступили руським кораблям дорогу, прийшло до кривавих боїв. Русини повиходили з човнів і пішли в наступ; але хозари мали тяжку , кінноту й розбили наші полки. Як оповідали араби, на полі битви полягло 30 тисяч людей. Тільки частина човнів пробилася крізь ворожу заставу.

Новий великий похід відбувся 943. чи 944. р. за князювання Ігоря. Наше військо прийшло суходолом, через підкавказькі краї, до Дербенту і тут сіло на приготовані кораблі. Здовж побережжя Каспію кораблі дійшли до ріки Кури і її річищем увійшли у глибину Закавказзя; там наші війська добули велике торгове місто Бердаю і зруйнували цілу країну. Але пізніше проти наїздників виступили арабські намісники, до того у війську прокинулася пошесть, — треба було вертатися. З великою здобиччю, без ніяких перепон Русь вернулася додому. Цей похід був дуже голосний і пізніший перський поет Нізамі описав його в великій поемі; він у грізних барвах малює наїздників та порівнює їх із вовками та левами.

У пізніших часах наш флот не запускалася вже так далеко у східні країни. У великому поході Святослава на поволзьких болгар та хозарську державу 968. р. певно теж брав участь флот, але про цю кампанію не залишилося ніяких докладніших вісток. Володимир Великий 984. р. ходив теж у похід на Волгу, проти болгар, — війська їхали рікою човнами. У XI—XII. віці в північних землях київської держави флот був досить високо розвинений.

Від admin