Писати про себе, про свої здобутки в мистецтві, робити самоаналіз (чи самопіар) – справа «вкрай невдячна», та й – неетична… Тому нехай хтось колись, якщо зацікавиться, зробить це замість мене. Прочитаю з інтересом. Ніколи не мав і не маю амбіцій на якесь більш-менш помітне місце на мистецькому Олімпі, усвідомлюючи своє здебільшого культурологічне покликання (маю дві фахових освіти – культуролога й філолога; образотворча – приватна). Проте, якийсь внутрішній чинник спонукає таки щодня братися за олівець і пензель… Тому, міркуючи про мистецтво зображення загалом, дозволю собі лише посилатися на свої твори.

Людині властиво творити. А оскільки вона є активним складником соціуму, який живе у відповідних часові контекстах і дискурсах, то людина-творець, зрозуміло, не може бути поза цими суспільними феноменами. Саме ці відчутні явища, від котрих «нема куди дітися» здебільшого й визначають стилі й напрями нинішньої образотворчості. Хтось скаже: так було у всі часи… Може, й так. Але, як в античну, так і середньовічну добу, мало хто замислювався про ці детермінантні впливи. До того ж, сьогодні динаміка і впливова сила контекстів і дискурсів стала такою потужною, що мистці не можуть не реагувати на них. Бо саме вони, ці феномени, визначають стан того чи іншого соціуму.

Який же модерний напрям нині домінує? Певно, це – авангардизм (від фр. avant-garde – передова охорона; ті, що попереду). Цим терміном зазвичай позначають радикальні прояви мистців ХХ – ХХІ ст. (дадаїзм, футуризм, супрематизм, конструктивізм, анахронізм; прийоми анаморфозу (свідоме спотворення форми), автентики (використання народних елементів), асамбляжу (вільне комбінування елементів композиції) тощо.

Так нині канонічні («анахронічні») сюжети, наприклад, розп’яття, можуть легко стати візуально-образним каталізатором роздумів про дискредитацію християнської ідеї самими ж «отцями церкви», що мають (і це не секрет) мільярдні (!) прибутки від мережі храмів (див. «Читаючи Фрідріха Ніцше»), або комбінування знакових елементів і атрибутів віри Предків (див. «Думаючи про Трипілля», «Перетин Первнів», «Богиня Жива», «Мокоша у Сварзі», «Білобог і Чорнобог», «На Івана Купала» та ін.) становлять органічне стильове поєднання автентики з асамбляжем. Чи має таке мистецтво реальні конотації з теперішніми світоглядними засадами соціуму? Поза сумнівом, має: чималий відсоток української інтелігенції вдумується-вчитується в аксіологію наших Прапредків, створює осередки рідновірів і т. ін., бо усвідомлює необхідність відновлення діахронічних зв’язків епох заради відчуття цілісності вітчизняної культури, очищеної від описів і зауваг «братніх» літописців.

Так само, коли заангажовані масмедія з маніпулятивними цілями запускають в обіг плутані месседжі, то художники на противагу їм шукають і знаходять відповідні художньо-образні засоби, творячи нонфігуративні (абстрактні, позбавлені конкретики) композиції (див. диптих «Дещо і Щось»), або активно використовують символи кольорів та прийоми анаморфозу («Одної Купальської ночі»), являючи зловісні зображальні знаки-символи, що стають провісниками воєнних лихоліть («Зло»).

Або ідею необхідності морального очищення суспільства через експресивність вогняних мотивів втілюють у композиції національно-обрядового звучання (триптих «На Івана Купала»), де червоний (жертовний чин заради світла правди і добра) змагається із чорнотою (підступи, брехня, вбивство, смерть). І попри значну присутність непроглядної темряви, червоні, жовті та білі спалахи таки стверджують оптимістичну ідею перемоги Життя над смертю, Добра над злом, Світла думки над темрявою невігластва.

Та між контраверсійними зіткненнями негативу з позитивом не можна залишати поза увагою те, що слід означити категорією Прекрасного – радість материнства, повнота відчуття енергії життєдайності (див. «Щаслива»): молода білява (білий – колір моральної чистоти) жінка – у танці життя; святкова червоно-рожева сукня (тут – наростання почуття материнства) гармонійно поєднується з блакитним тлом, на котрому феєрично спалахують жовто-білі світлові плями (тут – самоусвідомлення щастя)…
Отже, наскільки зв’язані соціум і мистецтво? – проблема над якою працювало чимало видатних мислителів.

Один із них – Хосе Ортега-і-Гассет – зауважував: «Соціальні ефекти мистецтва на перший погляд настільки випадкові, настільки віддалені від його естетичної суті, що незрозуміло, яким чином, починаючи саме з них, ми можемо проникнути у внутрішню суть стилів…»*. Але ж, реалії сьогодення переконливо заперечують те, що писав іспанський мислитель у 1929 році – розмаїтість і багатозначність поточних подій, думок, почуттів, суджень, версій, декларацій, стверджень і заперечень – уся мозаїка суто людських виявів – значною мірою впливає таки на сюжетно-тематичні та стильові уподобання сучасних мистців.


_________
* Ортега-і-Гассет Х. Вибрані твори / Перекл. з ісп. В. Бургардта, В. Сахна, О. Товстенко / Хосе Ортега-і-Гассет. – К.: Основи, 1994. – С. 238.

Володимир Півень

Від admi vik