Галина Лаврентіївна Рих – почесний житель міста Березань, що на Київщині, заслужений працівник культури України, засновниця і директорка історико-краєзнавчого музею. Його створенню вона присвятила більшу частину свого життя, а саме 49 років. Завдяки цьому потрапила до Національної книги рекордів. І сьогодні, у свої 95, бабуся з радістю проводить екскурсії і розповідає історію рідного краю.

Охоче Галина Лаврентіївна поспілкувалася й з “Українським інтересом”. Застали її на робочому місці – не зважаючи на поважний вік, у музей приходить кожного дня. Розповісти бабусі є що – за своє життя багато бачила.

“Голодомор у пам’яті назавжди”

Зі смутком в очах згадує дитинство. Народилася 16 березня 1922 року у Березані. У простій сільській родині крім Галини Лаврентіївни було ще двоє дітей – вона була найменша. Мама працювала у колгоспі, батько інвалід. У школу пішла у роки Голодомору.

Фото: “Український інтерес”/Олександр Бобровський

“Це страшна картина тогочасної дійсності. У містечку нашому після голоду 70% дітей померло, а тільки 30% пішли на навчання. Я про той голод довго замовчувала, а кожен день пам’ятається. На Київщині у 16 районах було 123 випадки людоїдства та трупоїдства. Пам’ятаю, як один чоловік віддав хату за хлібину. А матуся моя сережки у Києві на борошно поміняла. Але того борошна навіть на хлібину не вистачило. Дуже запам’яталося, як прийшов один київський і побив наші жорна. Нас троє дітей, плачемо. Батько без ніг, каже: “Що ж ви робите?” А тому байдуже, каже: “Погибайте!”, – згадує бабуся.

Не дивлячись на всі негаразди, навчатися вона любила. Тому і сама вирішила стати вчителькою. У Переяславі закінчила педагогічний технікум. І як тільки почала працювати – прийшла війна. Пам’ятає роки окупації дуже добре. Згадує, що з початком війни родина отримала від німця 5 га землі.

“Важко нам довелося. Я всю роботу виконувала – і косила, і худобу пасла, і на землі працювала. Та так допрацювалась, що 30 кг важила. А вже після війни почала вчителювати у Березанській школі, далі вступила до Київського педагогічного на історичний факультет. Пам’ятаю, тоді хлібина коштувала 90 рублів, а я стипендії мала лиш 30”, – розповідає бабуся.

“Музей – це моє золотце, це моє здоров’я. Я робила його для людей, для України”

Саме тоді, коли Галина Лаврентіївна почала працювати вчителькою, виник задум створити музей. Зібрала загін учнів і разом почали працювати на факультативі “В країну знань, в глибину віків”. Збирали експонати по місцевих жителях – старі фотографії, прядки, верстати, посуд, одяг, рушники. Мамина вишита сорочка, яку однією з перших бабуся принесла до музею, і досі зберігається. Їй уже понад 100 років. Зараз у музеї окрема кімната автентичного одягу.

Спочатку всі зібране Галина Лаврентіївна зберігала удома, а потім директор школи виділив маленьку кімнатку під музей.

“За декілька років, у 1975, до 30-річчя Великої Перемоги, відбулось урочисте відкриття краєзнавчого музею у центрі нашого міста. Працювала на громадських засадах, і так до 1991 року. Але я дуже хотіла створити гарний музей, і створювала його на ентузіазмі і завдяки посильній допомозі жителів міста. Кожен експонат діставався важкою працею. На мене як на дивну дивилися, що я ходжу і безкоштовно працюю”, – розповідає бабуся.

Зараз у музеї понад 6 тисяч експонатів. І до сьогодні їхня кількість постійно збільшується. На екскурсії приїздять учні шкіл зі всієї області. Бувають й гості з-за кордону. Коли Галина Лаврентіївна починає екскурсію, її очі світяться від щастя. Вона детально розповідає історію рідного краю, згадуючи цікаві факти. Коли заходимо до кімнати Тараса Шевченка, починає напам’ять декламувати його вірші. Розповідає, що великий поет двічі бував у Березані. Саме там він написав твір “Розрита могила”. І завдяки Галині Рих визначне місце, на якому була могила-курган, знайшли. У музеї зібрані книги Шевченка, рушники, на яких вишиті рядки з його віршів, портрети, зроблені здебільшого народними умільцями.

Фото: “Український інтерес”/Олександр Бобровський

Цікаво Галина Лаврентіївна розповідає про кімнату природи. Тут зібрані археологічні знахідки, серед яких є рештки мамонта. Флора і фауна відтворені так реалістично, що ти ніби знаходишся посеред прекрасного лісу.

“Кістки мамонта знайдено поблизу Заріччя під час копання траншеї. А інші привіз мені професор Телегін. Він проводив розкопки Вибли-могили біля сусіднього села Леляки, і  частину того, що знайшли віддав у наш музей. Опудало кабана мені прислали з Біловезької пущі. Намучилася я тоді з ним. Привезли його на станцію, комунгосп прислав машину, а кабан туди не влазить (посміхається – ред). Довелося мені самій шукати машину”, –  згадує бабуся.

Побут місцевих жителів 19 століття передає кімната у вигляді старенької української хатини. Піч, колиска, старенькі ікони у вишитих рушниках. Їх Галина Лаврентіївна у період атеїзму знаходила у ровах.

У куточку, присвяченому Голодомору, голос Галини Лаврентіївни починає тремтіти. Її погляд стає проникливим і сповненим смутку. Біля ікони запалює свічки і просить помолитися за всіх, хто пережив ті роки.

“То трагедія нашого народу, але про неї потрібно розповідати майбутнім поколінням”, – зазначає вона і показує нам Книгу скорботи, куди внесені прізвища померлих від голоду березанців.

Не менш емоційно розповідає про Другу світову війну і про героїв, які боронили рідну землю. Після подій Майдану у музеї також створили куточок Небесної сотні.

З гордістю Галина Лаврентіївна показує Книгу відгуків. Їх за ці роки назбиралося чимало – майже 12 томів. Люди у захваті від її цікавих екскурсій. Місцеві називають бабусю Берегинею історії. А вона пишається і радіє тому, що може передавати свою любов до рідного краю майбутнім поколінням. Каже, що жила і живе заради музею:

“Музей потрібний для народу, як згадка про минулі дні. Дні радості, і дні печалі перед очима як у сні”.

Ірина Савчук, “Український інтерес”

Share