Не маю звички виходити у соціальні мережі з подібними речами, але тут, вважаю, сенс є. Я входжу до журі російськомовної премії НСПУ ім.Максиміліана Волошина.

Один з претендентів – київський поет Александр Кабанов.

Цитую рядок з подання видавництва “Фоліо”: “Книга “На языке врага” засвідчує українськість життєвої позиції автора, гострий біль за те, що відбувається у рідній країні”.

Нижче наведу один з віршів, який, на думку “Фоліо”, засвідчує українськість автора.

От і думаю, чи я таки сліпа і позбавлена чуття, чи “Фоліо” відверто сміється наді мною…

Інна Ковальчук

* * *
«Не лепо ли ны бяшет, братие,
начаты старыми словесы…»

У первого украинского дракона были усы,
роскошные серебристые усы из загадочного металла,
говорили, что это — сплав сала и кровяной колбасы,
будто время по ним текло и кацапам в рот не попало.
Первого украинского дракона звали Тарас,
весь в чешуе и шипах по самую синюю морду,
эх, красавец-гермафродит, прародитель всех нас,
фамилия Тиранозавренко — опять входит в моду.
Представьте себе просторы ничейной страны,
звериные нравы, гнилой бессловесный морок,
и вот из драконьего чрева показались слоны,
пританцовывая и трубя «Семь-сорок».
А вслед за слонами, поддатые люди гурьбой,
в татуировках, похожих на вышиванки,
читаем драконью библию: «Вначале был мордобой…
…запорожцы — это первые панки…»
Через абзац: «Когда священный дракон издох,
и взошли над ним звезда Кобзарь и звезда Сердючка,
и укрыл его украинский народный мох,
заискрилась лагерная «колючка»,
в поминальный венок вплелась поебень-трава,
потянулись вражьи руки к драконьим лапам…»,
далее — неразборчиво, так и заканчивается глава
из Послания к жидам и кацапам.

Від admi vik