«Схід і Захід разом: естафета національного єднання»

  • admin
  • 23.01.2019
  • Коментарі Вимкнено до «Схід і Захід разом: естафета національного єднання»

22 січня 2019 року в Кіровоградському  обласному художньому музеї розгорнуто експозицію «Схід і Захід разом: естафета національного єднання» до 100-річчя Соборності України.

Тема єдиної та неподільної української держави вже багато років залишається дуже важливою та актуальною, оскільки вона завжди була небажаним чинником на шляху загарбницьких планів Польщі, Туреччини, Московії тощо, які неодноразово перетворювали Україну на  арену битв за свої геополітичні інтереси. На сьогодні, в умовах чергової російсько-української війни, ми стали також свідками певних претензій на нашу територію з боку Польщі, Угорщини, Румунії. Та й нібито миролюбна Білорусь може бути використана московськими «визволителями» у якості плацдарму для нападу на Україну з півночі. Загрозу становлять окремі регіони країни з їх претензією на «особливий статус» в якості нагороди за державну зраду в 2014 році. Мимоволі проводиш історичні паралелі                           і згадуєш зрадницьку Бургундію часів Сторічної війни між Англією та Францією. А що вже казати про потужну п’яту колонну, зорієнтовану на реванш та фактичну капітуляцію перед «братньою» Московією. Зрозуміло, що перебуваючи в такому «миролюбному» оточенні (дав же Бог сусідів!) та враховуючи високий рівень запроданства, починаєш особливо гостро розуміти значення єднання всіх патріотів України, аби не повторити рокові помилки сторічної давнини, що мали жахливі наслідки для українського народу.

Тож 100-річчя Соборності України – це черговий привід зробити повчальний екскурс в історію і прийти до незаперечного висновку – українська ментальність не повинна стояти на заваді українській державності.

Як відомо, 22 січня 1919 року, в умовах наступу з усіх боків на Україну ворожих військ, на Софійській площі у Києві було проголошено Акт злуки Української Народної республіки (УНР) та Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), ратифікований Трудовим Конгресом у складі 593 депутатів від селян, робітників і трудової інтелігенції як «Універсал Соборності».

Важко переоцінити значення цього політичного кроку, адже таким чином  створювались сприятливі умови для здійснення споконвічної мрії галичан і наддніпрянців про об’єднання у єдину націю та прагнення жити у соборній українській державі.

Але з сумом доводиться констатувати, що, навіть в умовах ворожого оточення лідери українського визвольного руху традиційно виявилися нездатними до консолідації, вкотре поставивши власні амбіції вище загальнодержавних інтересів. На жаль, Симон Петлюра (УНР) та Євген Петрушевич (ЗУНР) не стали виключенням із правил. Благі наміри розбилися об взаємну неприязнь, бажання бути обов’язково головним і не з ким не ділитися владою, розбіжність щодо плану конкретних дій та різне бачення майбутньої України. Так, зокрема, Петрушевич вважав, що українцям потрібно насамперед боротися проти більшовиків і за незалежну Українську державу, а Петлюра та його однодумці стояли фактично, як це не дивно, за соціалістичну Україну, не залишаючи надії досягти порозуміння з російським більшовицьким урядом.

Після проголошення Акту злуки фактично продовжували існувати два уряди – УНР та ЗУНР, дві армії, різні соціально-економічні політики, зовнішньополітичні орієнтації тощо.

Як наслідок, «Універсал Соборності» став черговим декларативним актом, що не мав реального механізму для реалізації у життя. Через кілька місяців він фактично втратив чинність і наприкінці 1919 року Євген Петрушевич його денонсував. Директорія, яку Червона армія вибила                       з Києва, втратила на той час контроль над більшістю своєї території. Як зраду сприйняли галичани діалог Симона Петлюри з Варшавою, а відтак  і його весняні 1920 року договори з Пілсудським.

Серед причин тодішнього краху реалізації довгоочікуваного та цілком логічного проекту «Українська Соборна Держава» дослідники найчастіше називають відсутність школи конституціоналізму та європейського виховання у наддніпрянців та надмірні обережність і консерватизм галичан.

І все ж таки сприймати тодішні події тільки як цілковиту поразку не треба, адже незаперечним позитивним моментом Акту злуки стало усвідомлення загальноукраїнської спільності серед населення, яке довгий час знаходилось у складі різних держав. Цей документ став також на багато років символічним знаком прагнення єдності, зорієнтувавши українців, по якому шляху їм треба рухатися. Тому 22 січня 1919 року можна по праву можна вважати знаковою датою в історії України.

А нам випала честь бути свідками становлення української незалежної соборної держави, відлік часу якої логічно починати з 2014 року. Шкода тільки що цей процес відбувається ціною життя кращих синів і доньок нашої нації внаслідок військової агресії з боку споконвічного ворога Русі-України – Московської Орди. Ця війна стала, на превеликий жаль, закономірним явищем зокрема і через те, що після отримання Україною незалежності наша держава внаслідок метастаз радянського мислення, поглиблення економічної кризи та шаленої російської пропаганди опинилась фактично розірваною в плані національної свідомості на зорієнтовану в бік Європи Україну та радянську Малоросію, кордон між якими традиційно пройшов по Дніпру. Шалений вибух українського патріотизму та пробудження незламного козацького духу змістили цей кордон далеко на схід, об’єднавши у ненависті до ворога представників як Правобережної так і Лівобережної України та наповнивши реальним змістом колись абстрактну тезу «Схід і Захід разом!».

Тому концептуальним завданням розгорнутої в обласному художньому музеї експозиції є віддзеркалення єдності центральних, південних, західних та східних регіонів нашої держави, які попри певні відмінності у ментальності, специфіці економічного та культурного розвитку тощо є невід’ємною складовою України. Саме це ілюструють представлені художні твори Сергія Шишка «Київ. Площа Богдана Хмельницького» (1954), Петра Покаржевського «Ялта» (1957), Анатолія Горбенка «Долина під Раховим» (2006) та Олени Павлової «Зверху скіфів ковилі, знизу в праці шахтарі» (2012).

Олег Юрченко – завідуючий відділом

туристично-краєзнавчої та інформаційної роботи

Кіровоградського обласного художнього музею