Ювілей у вогні

  • admin
  • 03.03.2019
  • Коментарі Вимкнено до Ювілей у вогні

                                                        205 річниці від дня народження

Тараса Григоровича Шевченка

присвячується

 

Ювілей у вогні

Роздуми про наболіле

П’ять років тому було опубліковано мою статтю під  такою назвою. Розпочиналась вона так: «Закінчується 2014-й , названий Роком Тараса Шевченка. Десять років тому я був у музеї Т.Г.Шевченка в Києві, де ми розмовляли з працівниками музею і мріяли про те, яким буде цей ювілей. Гадали, що в Україну приїде багато представників діаспори із Канади, Австралії, Аргентини, Польщі, Німеччини, США, інших країн. Що буде велике свято у Каневі, Моринцях, Шевченковому, в усіх місцях, пов’язаних із Тарасом». Я перечитав статтю зараз і бачу, що за п’ять років нічого не змінилось. Іде війна, гинуть сини України і навіть передбачити, коли вона закінчиться, неможливо. Вирішив подати мій матеріал таким, як він був опублікований у 2014 році.

         Геніальна поезія, безкомпромісна любов до рідного краю і боротьба словом за суспільну справедливість для рідного народу поставили Шевченка на п’єдестал символом гуманності і, мабуть, без перебільшення можна сказати, символом  самої України.

Ніхто тоді гадки й уві снів не мав, що ювілей Великого поета відзначатимемо в умовах війни в Україні. Що Великого свята, на жаль, не відбудеться.

Із «Гайдамаків» Шевченка:

Гомоніла Україна,

         Довго гомоніла,

         Довго-довго кров степами

         Текла-червоніла.

         Текла, текла та й висохла,

         Степи зеленіють;

         Діди лежать, а над ними

         Могили синіють.

         Та що з того, що високі?

         Ніхто їх не знає,

         Ніхто щиро не заплаче,

         Ніхто не згадає.

         Тілько вітер тихесенько

         Повіє над ними,

         Тілько роси ранесенько

         Сльозами дрібними

         Їх умиють. Зійде сонце,

         Осушить, пригріє;

         А унуки? Їм байдуже,

         Панам жито сіють.

Із тих же Гайдамаків» – про «Червоний бенкет»:

Задзвонили в усі дзвони

         По всій Україні;

         Закричали гайдамаки:

         «Гине шляхта, гине!

         Гине шляхта! Погуляєм

         Та хмару нагрієм!»

         Зайнялася Смілянщина,

         Хмара червоніє.

         А найперша Медведівка

         Небо нагріває.

         Горить Сміла, Смілянщина

         Кров’ю підпливає.

         Горить Корсунь, горить Канів,

         Чигирин, Черкаси;

         Чорним шляхом запалало,

         І  кров полилася

         Аж у Волинь…

А давайте прочитаємо цей текст по-сучасному (Тарас Шевченко, думаю, не буде проти):

Зайнялася Луганщина,

         Хмара червоніє.

         А найперша Донеччина

         Небо нагріває.

         Горять Слав’янськ, Краматорськ,

         Іловайськ, Дружківка,

         Чорним шляхом запалало,

         І кров полилася

         Аж у море…

Перечитую «Гайдамаки», і здається, що написані вони не 173 роки тому, а сьогодні, зараз. Чи міг знати , чи міг думати Тарас Григорович, що події тієї давнини один до одного повторяться в його Україні? Гадаю, що ні. Чому? Бо не  написав би:

І мене в сем’ї великій,

Сем’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом.

Мріяв Батько Тарас про Україну із її золотими ланами, стрункими тополями, синім Дніпром і щирими людьми, які житимуть у дружбі і злагоді.

У його посланії «І мертвим, і живим, і ненародженим…» знаходимо такі слова:

Подивіться на рай тихий,

На свою країну,

Полюбіте щирим серцем

Велику руїну,

Розкуйтеся, братайтеся.

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тілько

На чужому полі.

В своїй хаті своя правда,

І сила, і воля.

 

Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата –

Нехай мати усміхнеться,

Заплакана мати.

Благословить дітей своїх

Твердими руками

І діточок поцілує

Вольними устами.

І забудеться срамотня

Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава України,

І світ ясний, невечірній

Тихо засіяє…

Обніміться ж, брати мої,

Молю вас, благаю!

А тепер почитаймо Шевченків «Кавказ» («Искреннемумоему Якову де Бельмену»):

І тебе загнали, мій друже єдиний,

Мій Якове добрий! Не за Україну,

А за її ката, довелось пролить

Кров добру, не чорну.

                               Довелось запить

З московської чаші

московську отруту!

О друже мій добрий!

                               друже незабутий!

Живою душею в Україні витай,

Літай з козаками понад берегами,

Розриті могили в степу виглядай.

А поки що мої думи,

Моє люте горе

Сіятиму – нехай  ростуть

Та з вітром говорять.

Вітер тихий з України

Понесе з росою

Мої думи аж до тебе!

Братньою сльозою

Ти їх, друже, привітаєш,

Тихо почитаєш…

І могили, степи, море

І мене згадаєш.

 

І вам слава, сині гори,

Кригою окуті,

І вам, лицарі великі,

Богом не забуті.

Борітеся – поборите,

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!

Поезія Шевченка  високомистецьким  словом висловлює життєву правду, просвічує, вчить і закликає до боротьби на захист покривджених і поневолених, на захист його рідного народу.

Про Тараса Григоровича говорили багато, особливо цього, ювілейного, року, політики усіх рангів і кольорів. Місця біля його пам’ятників перетворювалися часто-густо на поле битви, де всі на словах клялися йому у  своїй любові до України, а насправді, як і чимало наших минулих гетьманів, нею торгували і продовжують торгувати.

Про це якраз і йдеться у вірші Володимира Бровченка «Дударики» («Літературна Україна» за 26 травня 1994 року):

Нахвалялись дударики

Так уже заграти,

Щоб навіки запропали

Грати й каземати,

Щоб аж хрести на могилах

Стали танцювати…

 

Та й заграли… Ой лишенько!

Фальшиві музики,

Меломани від омани,

Брехуни великі.

В тулумбаси ударили –

На концерти платні,

Тільки гуртом дударики

Заграти не здатні.

Кожен соліст, кожен лідер,

В свою дудку дмуха.

Нема грання, лиш гармидер,

Хоч затуляй вуха.

В того дудка із лози,

В того з окоренка…

Повідрощували вуса –

Геть, як у Шевченка.

 

Дударики! Від Тараса

Маєте одміну:

Ви вмрете за грошокасу,

А він – за Вкраїну.

Через двадцять років після написання цього вірша наші «дударики» продовжують грати так, як  грали і тоді.

У «Розритій могилі» Тарас Шевченко запитує:

Світе тихий, краю милий,

Моя Україно!

За що тебе сплюндровано,

За що, мамо, гинеш?

На це питання, якщо відверто, я особисто поки що не маю відповіді. Нехай кожен, хто прочитає ці мої «Роздуми», теж спробує відповісти на це питання. Чим скоріше ми всі разом знайдемо на нього відповідь, тим скоріше погасне вогонь, який горить на нашій землі, на Тарасовій Україні.

Тарас Григорович Шевченко і сьогодні живе серед нас, він з нами в окопах, на мітингах, на сторінках газет і журналів, на екранах кіно і телебачення. Знову і знову друкуються «Кобзар» та інші його твори. Про Шевченка говорять і пишуть так багато, як ні про кого іншого. Йому продовжують ставити пам’ятники, і не тільки в Україні.

А закінчити цю оповідь про Батька Тараса хочу словами з мого вірша «Вічний, як Україна», який став  піснею:

Є на світі така країна,

Вона як мати рідна для нас.

І вічно буде жити Україна,

І вічно буде жити наш Тарас.

Ех, Тарасе, Тарасе, на жаль, ми справді твої «правнуки погані», бо нічого не зробили для того, щоб здійснити те, про що ти мріяв. Поки що…Тисячу разів вибач нам.

 

Володимир Портянко,

                                  заслужений працівник культури України