Соліст гурту “Океан Ельзи” Святослав Вакарчук днями оголосив команду партії “Голос”, з якою піде у Верховну Раду.

Музиканти та співаки в українській політиці – явище не таке нове. Можна згадати обрання до парламенту Руслани, Злати Огневич, Оксани Білозір, “співаючого ректора” Михайла Поплавського чи самого Вакарчука 12 років тому.

Проте вперше музикант безпосередньо очолив політичну силу і обіцяє зі своєю командою змінити країну .

За опитуванням соціологічної групи “Рейтинг”, “Голос” має шанси потрапити до парламенту з 5,6% голосів.

А чи вдавалося музикантам та співакам в інших країнах вплинути на долю своїх держав?

Розповідаємо про яскраві приклади зі світової історії.

Меліна Меркурі

Греція, міністр культури (1981-1989, 1993-1994)


Меліна Меркурі – грецька співачка та кінозірка, яка відіграла велику роль у боротьбі з військовою диктатурою, що панувала у Греції у 1967-1974 роках.

ЗМІ називали її “останньою грецькою богинею”.

Народилася у жовтні 1920 року у родині, яка брала активну участь у політиці. Її дід, Спірідон Меркуріс, переконаний монархіст, багато років був мером Афін. Батько Меліни Стаматіс був лівим депутатом парламенту, а під час німецької окупації – одним з діячів Руху опору. Дядько Георгіос, навпаки, був засновником грецької партії нацистів і служив окупаційній адміністрації під час Другої світової як керівник Національного банку.

Меліну політика спочатку не цікавила, не була вона і старанною ученицею. Пані Меркурі згадувала в мемуарах, що, імовірно, вчителі боялися її озброєних охоронців, яких до неї приставив дід, тому вона успішно склала екзамени.

“Коли мені було 15 років, у мене були найкрасивіші очі в Афінах”, – розповідала Меліна, згадуючи молодість, сповнену романів.

 

Після визволення Греції Меліна почала кар’єру акторки та співачки, а у 1955 році вперше знялася у кіно – у фільмі “Стелла”.

За цей фільм вона одразу отримала номінацію на кращу жіночу роль на Каннському кінофестивалі.

Молода акторка, чия пристрасна гра, гострі жарти та пісні подобалися грекам, швидко завоювала популярність на батьківщині, втомленій кількома війнами.

Фільм “Ніколи у неділю” (1960), де Меліна грала роль проститутки і знімалася разом з майбутнім чоловіком, режисером Жюлем Дассеном, приніс їй всесвітнє визнання, а Греції – нову хвилю інтересу на Заході до грецької культури. Акторка отримала нагороду Каннського фестивалю за найкращу жіночу роль і номінацію на Оскар.

У квітні 1967 року в Греції стався військовий переворот, внаслідок якого до влади прийшла так звана “хунта чорних полковників”.

Меліна Меркурі, що на той час гастролювала на Бродвеї у США, вперше у своєму житті включилася у політику і стала однією з провідних фігур у міжнародній кампанії боротьби проти диктатури в Греції.

Вона відвідала чимало західних країн, спілкувалася з пресою і розповідала про події на батьківщині, політику диктатури, що обмежила свободи і запроторила до в’язниці чи змусила емігрувати багатьох опонентів – від лівих до правих політиків, й навіть короля. Під час одного з таких візитів у Генуї на Меркурі було вчинено невдалий замах.

Один з керівників хунти генерал Стіліанос Паттакос позбавив її грецького громадянства та конфіскував майно у Греції.

 

“Я народилися гречанкою і помру гречанкою. А Паттакос народився фашистом і помре фашистом”, – відреагувала на цей крок співачка.

Її пісня “Афіни, моє місто”, записана 1973 року на музику композитора Вангеліса, стала пророцтвом падіння диктатури у Греції:

“Моє місто, це добре не бачити тебе у сні/ Моє місто, дивись – сходить сонце/ Я вітаю тебе, ти моя подруга, моя сестра / спляча красуня, яка чекає свого часу / Моє місто, почуй свої вулички / Моє місто, голос твоїх дітей кличе тебе / прокидайтесь, прокидайтесь, Афіни”.

 

У липні 1974 року диктатура впала після боротьби між генералами за владу, масового вбивства студентів в Афінському політесі, економічної кризи та поразки у боротьбі з Туреччиною за Кіпр.

“Це кінець тиранії і початок дороги. Радість нестерпна, печаль нестерпна. Є так багато, що треба зробити, відновити, відтворити. Вперше мені захотілося стати знову 20-річною”, – відреагувала на цю звістку в коментарі New York Times Меліна Меркурі.

 

За два дні після падіння диктатури вона повернулася у Грецію і взяла участь у створенні соціалістичної партії ПАСОК. У 1977 році стала депутатом парламенту, а коли соціалісти 1981 року прийшли до влади, її призначили міністром культури.

На цій посаді вона була у 1981-1989 та 1993-1994 роках.

 

Вона домоглася збільшення фінансування сфери культури в Греції, заборони авторуху в археологічній зоні, права на безкоштовне відвідування музеїв та археологічних пам’яток для всіх греків, розпочала конкурси щодо створення нового Акропольського музею в Афінах, який відкрили у 2009 році.

Саме Меркурі запропонувала щороку оголошувати одне з європейських міст “Європейською столицею культури”.

Вона вважала, що культурі приділяється надто мало уваги у рамках європейської інтеграції, і ця ініціатива зможе допомогти зберегти культурну спадщину.

1985 року Афіни стали ершою “Європейською столицею культури”. Ініціатива Меркурі надала потужний імпульс культурному життю континенту.

 

У 1982 році Меркурі почала кампанію повернення на батьківщину мармурів Парфенона, давньогрецьких скульптур, з Британського музею.

“Ви всі маєте зрозуміти, що значать мармури Парфенона для нас, – говорила Меліна Меркурі на зібранні міністрів культури країн ЮНЕСКО у 1982 році. – Це наша гордість. Наші жертви. Це символ нашої нації. Це данина честі демократичній філософії. Це наша слава і наше ім’я. Це суть нашого еллінства”.

Хоча її ініціатива й досі не увінчалася успіхом, зусилля не минули дарма. Вимоги Греції знайшли підтримку в деяких інших країнах, а в Британії у 2014 році, згідно з опитуванням YouGov, 37% виступали за повернення мармурів Парфенона, 23% були проти. Лідер опозиції Джеремі Корбін припускає можливість переговорів з Грецією щодо повернення скульптур.

Меліна Меркурі померла від раку легень у березні 1994 року.

На її похорон прийшли 300 тисяч людей. “Я пам’ятаю все про неї, особливо її сміх. Ми обожнювали її, весь світ обожнював”, – казала Variety 45-річна шанувальниця Меркурі Анна Панайотопулу.

Абдала Букарам

Еквадор, президент (1996-1997)


Абдалла Букарам був президентом Еквадору лише шість місяців, але його правління запам’яталося на роки. Лідера, який обожнював співати та танцювати на сцені з молодими дівчатами, прозвали “Божевільним”.

Частково це було пов’язано з назвою альбому пісень політика: “Божевільний, який кохає”.

Сам Букарам зазначав: “Я божевільний, тому що співаю. А хто не співає?”

“Вони називають мене божевільним. Але божевільні говорять від серця. І бачать своєю душею”, – скаже він вже після втрати влади.

Майбутній лідер народився 1952 року в портовому місті Гуаякіль в родині мігрантів з Лівану. Родина була активна в політичному житті. Дядько Абдали – мер Гуаякіля, а сестра Марта була одружена на 33-му президентові Еквадору Хайме Рольдосі Агілері (1979-1981), який зіграв важливу роль у поверненні країни до демократії після військової диктатури.

У 1981 році президент Рольдос з дружиною загинули в авіакатастрофі, і ця подія одразу викликала чутки, що президента вбили начебто через його політику в нафтосекторі, невигідну США.

 

Наступного року Абдала Букарам створив “Рольдосистську партію” на честь популярного загиблого президента, і оголосив, що вона буде відстоювати його принципи.

1984 року він став мером Гуаякіля. Незабаром стався скандал – новий мер заявив, що армія “не для чого не потрібна, окрім витрати державних коштів і парадів на свята”. Букараму висунули звинувачення в “розтраті під час керівництва містом та приниженні Збройних сил”, він втік до Панами.

Повернувся лише після амністії з боку парламенту 1987 року і почав укріплювати імідж максимально близького до народу політика, що танцює і співає, говорить “мовою ринків”, не соромлячись вульгарних слів, і вже постраждав від репресій “хазяїв країни”.

Він називав традиційних політиків “олігархією”, що “зневажає і принижує бідних”, агітував у бідних кварталах міст, де було чимало вчорашніх переселенців з села, розчарованих своїм життям. У президентській кампанії 1988 року Букарам почав створювати пісні про життя бідних кварталів, одну з яких назвав “Ось за що вони називають мене божевільним”.

То ді ж з’явилася пісня “Сила бідних”, яка стала гімном і гаслом його партії.

 

1988 року Букарам ледь не став президентом, отримавши 46% голосів у другому турі. У 1992 році він отримав на виборах 22% голосів, посівши третє місце.

Перемогу принесла лише третя участь у виборах 1996 року.

Він збирав натовпи, танцював пристрасні танці на вулицях, спускався з гелікоптера у натовп у костюмі Бетмена.

Еквадорцям обіцяв боротьбу з корупцією та олігархами, зменшення цін на основні продукти, підтримку корінних народів та бідних, які в його риториці були втіленням справжніх цінностей, на відміну від багатих, які “ніколи не готували і не прасували”.

Певним чином Букараму грало на руку ставлення, яке прихильники правих партій мали до його виборців – як до “неосвіченої публіки”, що підтримує “варварство” та “ірраціональний вибір” в особі лідера популістів.

У другому турі виборів 1996 року він отримав 54,5% голосів, перемігши кандидата від правої Соціал-християнської партії і провів у парламент, що складався з 82 депутатів, 19 своїх прихильників, переважно друзів.

 

10 серпня 1996 року Букарам став президентом. Заступаючи на посаду, він закликав співвітчизників не “непокоїтися, що їхній президент співає, грає у футбол та їсть на ринках”, тому що виконає обіцянки з покращення освіти і надання житла.

Він продовжував виступати з концертами, встиг записати альбом і стати пілотом літака ВПС Еквадору, виступав на телешоу і робив самого себе головною щоденною новиною.

Урядові засідання Букарам проводив в різних містах країни замість палацу уряду і створював імідж максимально доступного політика, якого можна підійти і обійняти. Президент надавав перевагу своєму будинку у Гуаякілі, ігноруючи президентський палац у столиці Кіто, чим викликав відновлення духу суперництва двох великих міст.

Виконуючи обіцянки, запровадив програми Abdalact та Abdalagua – постачання громадянам молока та води за низькими цінами, Abdalafono – спорудження телефонних ліній у передмістях столиці, Mochila Escolar – забезпечення кожного школяра рюкзаком з підручниками, а також сніданками. Його популярність кілька місяців трималася на рівні вищому за 50%.

 

Редактор економічного журналу Gestion Гонсало Ортіс так пояснював в інтерв’ю IPS у жовтні 1996 року цей феномен: “Букарам знає, що його політичний стиль приносить йому результати. Він викликає увагу в бідних, зберігаючи стабільність в сильних секторах економіки”.

Ортіс зазначав, що бідні та багаті були задоволені президентом, але його імідж та робота викликала критику середнього класу та інтелектуалів, й прогнозував, що свято для президента скоро закінчиться.

Так і сталося.

Конгрес Еквадору на той час контролювала опозиція, яка блокувала рішення президента, а в уряд, сформований за Букарама увійшло чимало знайомих еквадорцям чиновників з негативною репутацією. Водночас з пресою в нього були напружені стосунки.

Президента звинувачували в непотизмі – він призначив брата міністром, його сина – начальником митниці, кілька друзів отримали міністерські посади.

Восени 1996 року банківську систему охопила криза. Причиною було те, що у попередні роки еквадорські банкіри масово скуповували власність під час приватизації в країні, після чого через нестачу грошей почали позичати гроші самі собі, а потім домоглися рішення про збільшення грошової маси. Сталася різка девальвація національної валюти сукре, ціни на деякі продукти зросли на 600%.

 

Букарам залучив до подолання кризи відомого аргентинського економіста Домінго Кавальо, який з такими проблемами розбирався жорсткими заходами, і погодився співпрацювати з МВФ. План виходу з кризи полягав у відмові від субсидій, встановленні регулювання фінансової сфери, заміні валюти, підвищенні цін на газ, електрику, питну воду і зв’язок.

Після цих заходів у січні 1997 року протести проти Букарама об’єднали усіх – і лівих, і консерваторів, і представників корінних народів. До протестів долучилися мери міст та колишні президенти.

Комісія з нагляду у Конгресі звинуватила кількох посадовців у масштабній корупційній схемі на митниці в інтересах деяких імпортерів і чиновників з оточення президента, а міністерство освіти – в завищенні цін на рюкзаки та інші елементи шкільного проекту Букарама. Міністр освіти втекла з країни.

Після наймасштабнішої акції протесту в історії країни за участю понад 2 млн людей 6 лютого 1997 року Конгрес без медичних висновків оголосив Букарама “розумово недієздатним” і 44 голосами проти 34 проголосував за імпічмент.

Це було зроблено з порушенням норми про голосування двох третин парламенту, окрім того, владу не передали віце-президенту країни. Попри визнання Конституційним судом рішення Конгресу неконституційним, спікер парламенту Фабіано Аларкон залишився тимчасовим президентом.

 

“Мене усунула олігархія, яку я не зміг побороти”, – заявив Букарам. Він втік з країни через 10 днів, а у травні 1997 року отримав політичний притулок у Панамі.

Букарам повернувся до Еквадору 2017 року, коли сплив строк давності звинувачень щодо розтрати державних коштів.

З цієї нагоди він записав новий варіант свого гімну “Сила бідних”:

“Бідні плачуть від щастя / Повернувся на батьківщину / 20 років переслідуваний/ цією трусливою олігархією, порушниками Конституції/ що забрали твій уряд і вкрали наші мрії/ крадії вчорашнього дня/ Але тепер відроджується надія/Абдала!/ і сила бідних/ Абдала!”

Бобі Вайн

Уганда, опозиційний лідер (з 2017 року)


37-річний співак Роберт К’ягуланьї, більш відомий як Бобі Вайн, останні два роки є символом опозиції президенту Уганди Йовері Мусевені, що править країною з 1986 року.

“Вайн – важлива фігура не тільки для нової політики Уганди, але й для історії Африки, що змінюється. Він представляє голос молоді, яка використовує соцмережі, яка гаряче вимагає економічного розвитку, розгнівана корупцією та кумівством, що пригнічує життя поколінь”, – зазначає кореспондент ВВС Фергал Кін.

Музичну кар’єру Бобі Вайн почав 1999 року, поєднуючи регі, афробіт та танцювальну музику, а у 2000-х роках заснував гурт Ghetto Republic Uganja.

Себе він називає “президентом гетто” – знедоленої молоді Уганди. Носить червоний берет, на якому розміщений надпис “народна влада – наша влада”.

Червоний берет в африканській історії вже не раз був на першому плані. Його носив президент Буркіна-Фасо у 1983-1987 роках Тома Санкара, прозваний “африканським Че Геварою”, та носить лідер ліворадикалів Південної Африки Джуліус Малема, який виступає за радикальну експропріацію земель в білих фермерів.

Водночас Вайн є не ідеологічним політиком, але потужним акумулятором протестних настроїв у країні.

“Він не ліворадикал. Бореться за більш справедливе суспільство та проти деспотії президента Мусевені”, – вважає співзасновник Центру дослідження Африки Олександр Мішин

 

“Коли наші лідери стали брехунами і наставниками стали мучителями/ Коли свобода слова стає мішенню гніту/ опозиція стає нашою позицією”, – співав він 2016 року у пісні Situka (“Вставайте”)

Відтоді, як його обрали депутатом парламенту у квітні 2017 року, він став причиною політичного землетрусу у країні.

Бобі Вайн створив рух “народної влади” і почав підтримувати на виборах кандидатів, які не належали до правлячої парті чи традиційної опозиції. Кандидати, за яких він агітував, зазвичай вигравали вибори.

 

На тлі інформації, що президент Мусевені хоче переобратися на новий термін 2021 року, Вайн закликав його відмовитися від цієї ідеї. Хоча про свій намір балотуватися ще не оголошував.

Улітку 2018 року Мусевені запровадив податки на використання мобільного зв’язку та соцмереж, що боляче вдарили по молоді. Президент аргументував податок, що дорівнює 5 американським центам на день (1,3 грн), розповсюдженням неправдивих чуток у соцмережах.

Бобі Вайн став одним з лідерів протестів проти запроваджених податків. Водія музиканта знайшли вбитим в авто.

У серпні 2018 року Боббі Вайна та ще 32 опозиційних політиків арештували та судили за звинуваченням у зраді після того, як невідомі закидали кортеж президента Мусевені камінням. Усі затримані відкидали звинувачення.

 

Музикант зазначав, що його лупцювали і піддавала тортурам під час перебування у в’язниці. Президент Мусевені відповів, що інформація про лупцювання його опонента є “фейковими новинами”.

Втім, коли Бобі Вайн з’явився в залі суду, він не міг ані пересуватися, ані стояти без підтримки охоронців.

Затримання Вайна викликало протести у столиці Уганди Кампалі, особливо в його рідному кварталі нетрів Камвок’я, де він працює у своїй студії звукозапису. Хоча сам Бобі Вайн вже давно успішний бізнесмен, він не залишив квартал, де минуло його бідне дитинство.

 

Після протесту низки політиків і музикантів з ЄС, США та Африки, Бобі Вайна відпустили з-під арешту і дозволили виїхати на лікування за кордон.

Повернувшись в Уганду у вересні 2018 року, Бобі Вайн заявив: “Маємо отримати нашу свободу. Або нам слід померти, виборюючи нашу свободу”.

 

Багатьох з молодих угандійців надихає кар’єра Бобі Вайна.

“Він наш голос. (Хочемо, щоб. – Ред.) Вайн був нашим наступним президентом”, – заявив в коментарі BBC Africa 2018 року один з прихильників музиканта пан Кібіріге, який спочатку не зміг знайти роботу попри вищу освіту, а потім створив свій бізнес.

Три чверті з населення країни у 36 млн – це молодь молодше 30 років. Згідно з даними Африканського банку розвитку, 83% з них є безробітними.

 

“Вайн проводить ефективну кампанію особистих зустрічей з виборцями і активно комунікує через соцмережі. Музика Вайна мотивує народ до протесту і найголовніше – до викорінення проблеми поганого керівництва в Уганді – режиму Йовері Мусевені”, – зазначає співзасновник Центру дослідження Африки Олександр Мішин.

“Чим більше Вайна переслідують через абсурдні звинувачення, тим більш упізнаваним він стає. Він може змінити Мусевені”, – прогнозує він.

Останнім часом президент Мусевені намагається використовувати соцмережі, аби залучити на свій бік молодь, проте не дуже вдало. Його звернення до молоді як до “онуків”, лише підкреслило різницю у віці.

Павел Кукіз

Польща, третє місце на виборах президента-2015


56-річний польський рок-музикант Павел Кукіз – один з ключових представників польського правого руху.

У 1984 році він заснував з друзями гурт Piersi, з яким став відомим на рок-сцені Польщі. Пізніше також знімався у кіно.

Вперше політикою Кукіз почав займатися у 2005 році, коли брав участь в підтримці Дональда Туска на президентських виборах, а також кандидата від ліберальної “Громадянської платформи” Ганни Гронкевич-Вальц на виборах мера Варшави.

Потім його погляди змінилися. У 2010 році він підтримав кандидата від Правиці Марека Юрека на президентських виборах, публічно виступив проти абортів та всиновлення дітей геями.

У 2010-2011 роках Кукіз був одним з членів комітету за Марш незалежності від націоналістичних організацій.

 

Підтримував Євромайдан у 2013-2014 роках і навіть співав на його сцені українською пісню “Ще не вмерла Україна, доки живуть люди”:

“Ще не вмерла Україна, доки живуть люди / Вже назавжди буде жити, хоч би й в тяжкім труді / До кінця, до перемоги, доки на Майдані / Дух козацький вогонь гріє / Вона не загине / Ще не вмерла Україна, вона вічно живе / Куля душі не вбиває, Слава Україні!”

На президентських виборах у Польщі у травні 2015 року Кукіз здобув 3 млн голосів, це 20,8%. 42% поляків, які за нього голосували, – молодь від 18 до 29 років.

Після успіху на виборах він заснував рух “Kukiz15”, який вимагав реформи виборчої системи, збільшення кількості обов’язкових референдумів. У передвиборчому списку кілька місць отримали представники ультраправого Національного руху.

 

На парламентських виборах у жовтні 2015 року цей рух став третьою політичною силою, отримавши понад 1,3 млн голосів або 8,8%. Це 42 з 460 місць у Сеймі

Рух Кукіза сконцентрувався на питаннях історичної спадщини та міграції. В багатьох питаннях голосував спільно з правлячою партією “Право та справедливість” Ярослава Качинського.

У січні 2018 року Сейм ухвалив “закон про заборону пропаганди так званої бандерівської ідеології”, який ініціювала партія Кукіза. Його підтримали 279 з 414 депутатів.

Згідно з законом, за заперечення злочинів “бандерівців” можна було отримати штраф або три роки позбавлення волі.

Також партія стала ініціатором нового закону про Інститут національної пам’яті, який викликав протести в Ізраїлі та Україні.

З моменту проходження до Сейму партія Кукіза вимагала провести референдум щодо припинення прийому нелегальних мігрантів та біженців. А деякі депутати від партії навіть вимагали поставити стіну на кордоні з Україною, повідомляє Польське радіо.

На виборах в Європарламент партія Кукіза отримала лише 3,69% голосів і жодного мандату.

Пітер Гаррет

Австралія, міністр довкілля (2007-2010), міністр спорту та молоді (2010-2013)


Австралієць Пітер Гаррет – приклад надзвичайно політично активного музиканта.

У 1973 році він став солістом рок-гурту Farm, пізніше перейменованого у Midnight Oil.

Цей гурт піснями у 80-х підтримував рух проти ядерної зброї та за захист довкілля.

Пітер Гаррет – “лисий велетень” з незвичайними танцювальними рухами, такими як “руки вампіра”, став кумиром радикальної австралійської молоді.

 

У 1982 році вийшов альбом гурту “10, 9, 8, 7, 6, 5, 4, 3, 2, 1”. Його назва була натяком на відлік до ядерного удару. Музиканти критикували політичний курс країни.

Наприклад, пісня Power and the passion була критикою політичної пасивності у суспільстві і закликом до зміни консервативної політики.

“Ви берете те, що отримуєте, а отримуєте те, що вам подобається/ Краще вмирати на ногах, ніж жити на колінах”, – звертався до австралійців Гаррет у цій пісні.

Багато років потому Australasian Performing Right Association (APRA) назве її однією з 30 найкращих австралійських пісень.

Пісня Read About it була критикою австралійських медіа, і як зазначав сам Гаррет, – медіакомпаній мільярдера Руперта Мердока.

“Десь сталося забруднення/Десь революція/ Мало б бути якесь рішення, але я просто не знаю/ Нічого не відбувається / Ніщо не має значення/ Ніхто ніколи не каже мені, то що я маю знати”, – співав Гаррет.

Альбом пробув у чартах країни 171 тиждень і досягав третього місця за популярністю.

 

У 1983 році гурт організував концерт “Зупинити відмову від ядерного роззброєння”, за що отримав медаль миру від ООН.

А в 1984 році Гаррет вперше спробував обратися до Сенату від Партії ядерного роззброєння, яка виступала з засудженням загострення ядерних перегонів, заяв Рональда Рейгана та дозволу на видобуток урану в Австралії. Музикант отримав лише 9,6% голосів, а невдовзі залишив партію через домінування в ній послідовників Троцького.

У наступні роки Midnight Oil продовжував створювати пісні на гострі соціальні теми – щодо прав гірників, аборигенів, небезпеки видобутку токсичних мінералів.

Пісня Beds Are Burning 1987 року була вимогою повернення австралійським аборигенам землі, втраченої під час колонізації острову.

“Час настав сказати: справедливість – це справедливість/ заплатити ренту/ заплатити нашу частку/ Час настав/ факт є фактом/ вона належить їм/ нумо повернім її”, – співав Гаррет.

 

Свою прихильність справі рівноправ’я австралійських аборигенів музикант ще раз довів під час виступу на закритті Олімпіади у Сіднеї 2000 року.

Учасники гурту мали під час виступу чорні пов’язки з надписами “Вибачте” – це був виклик прем’єру Джону Говарду, який відмовився просити пробачення в аборигенів за практику розлучення батьків з дітьми в громадах аборигенів, що існувала раніше.

У 1989-1993 та 1998-2004 роках Гаррет був президентом Австралійського фонду збереження довкілля, у 1993-1995 роках входив до міжнародного правління Greenpeace.

 

У 2002 році Гаррет вирішив сконцентруватися на політичній діяльності. Гурт Midnight Oil майже припинив існування, хоча його учасники іноді давали разом концерти. Наприклад, після азійського цунамі 2004 року, щоб зібрати кошти для постраждалих, чи у 2009 році – для збору коштів після лісових пожеж.

У 2004 році музиканта обрали у Палату представників австралійського парламенту. На той момент він частково змінив погляди молодості, зокрема, перестав виступати проти австралійсько-американського альянсу.

Після перемоги лейбористів на виборах 2007 року Гаррет став міністром довкілля, спадку та мистецтв.

 

Хоча довгі роки Гаррет був голосом екологів та захисників прав аборигенів, саме вони часто критикували його під час роботи в уряді.

Екологи розкритикували Гаррета за рішення 2007 року про підтримку поглиблення бухти Порт-Філліп в Мельбурні, стверджуючи, що це зашкодить рибальству та туризму в регіоні.

У 2008 році він ухвалив рішення про розширення уранового родовища Беверлі – цей крок привітала гірничодобувна індустрія, й засудив австралійський фонд збереження довкілля, який міністр колись очолював.

 

Гаррету також не вдалося досягти прогресу у перемовинах з Японією з вимогою припинити комерційний та “науковий” китобійний промисел у південній частині Тихого океану. Цю справу вирішив на користь Австралії лише Міжнародний суд у 2014 році.

Проте у 2009 році він відхилив будівництво греблі Травестон на річці Мері, зазначаючи, що це може загрожувати кільком видам риб та черепах.

У 2010 році він отримав нагороду від Всесвітнього фонду дикої природи. Приймаючи нагороду, Гаррет заявив, що йому вдалося додати 2 млн гектарів землі до захищених земель корінного населення і створити захищену територію у 972 тисячі квадратних кілометрів у Кораловому морі.

 

Того ж року він переобрався до Сенату, але отримав значно менше голосів. В новому уряді лейбористів він став міністром спорту, питань дітей та молоді.

За підтримки Гаррета була запроваджена програма “Заохочення шкільної освіти та залучення”, згідно з якою припинялися соцвиплати аборигенам, чиї діти не відвідували або не навчалися у школах. Уряд наголошував, що такий захід збільшив кількість учнів-аборигенів, правозахисники називали його каральним.

У 2013 році міністр-музикант оголосив, що планує заходи щодо боротьби з нерівністю у шкільній освіті. Але вже не встиг їх втілити – новим лідером лейбористів і прем’єром став Кевін Радд, з яким у Гаррета був тривалий конфлікт. Він оголосив про відставку, а незабаром лейбористи програли вибори.

 

Вже 2016 року шанувальників творчості музиканта чекав подарунок – Midnight oil знову почав концертні тури.

Жилберту Жил

Бразилія, міністр культури (2003-2008)

 

Жилберту Жил – один з провідних бразильських музикантів, відомий своїм синкретичним поєднанням стилів – від самби і боса-нови до фолк-рока та регі. Разом зі своїм другом Каетану Велозу він вважається засновником руху “тропікалії” у музиці, що народився 1968 року.

Його творчість настільки універсальна, що бразильський поет Торкуато Нето якось висловився про нього: “Є багато шляхів як співати і грати бразильську музику, і Жилберту Жил надає перевагу усім їм”.

Жилберту Жил народився 1942 року в родині лікаря та вчительки. У 18 років він створив свій перший гурт, у якому грав на аккордеоні. Вчився на факультеті бізнес-адміністрування, по ночах грав у барах та створював звукоряд для рекламних роликів.

 

Відомим музикантом він став вже після встановлення військової диктатури у Бразилії 1964 року.

Хоча він і й не брав участь у політиці, представники хунти сприймали музиканта як потенційну загрозу через його пісні, рух “тропікалії”, любов до року та Beatles, і через використання ним електрогітари, що вважалася “символом американської та англійської культури”, що начебто шкодить традиційній бразильській музиці.

“У нетрях міста ніхто не має ілюзій щодо влади/ У владі дурні, лицемірні люди”, – співав молодий музикант в одній з пісень.

Відповіддю спочатку стала цензура текстів, а наприкінці 1968 року Жила і Каетану Велозу затримали. Кілька місяців обох протримали у в’язниці і потім вислали до Лондона.


Після повернення до Бразилії, у 1972 році, він був прихильником панафриканізму та закликав темношкірих бразильців не забувати свої корені, пропагував регі та захоплювався Бобом Марлі. З часом його стали називати “голосом протесту”.

Після відновлення демократії у Бразилії, у 1987 році, музикант вирішив піти у політику.

 

Спочатку став секретарем з культури у місті Сальвадор в його рідному штаті Баїя, а 1988 року був обраний до міськради і доклав зусилля до збереження архітектурної спадщини цього давнього міста.

Проте незабаром вирішив повернутися у музику і відмовитися від боротьби за місце у парламенті. Він вступив до лав Зеленої партії та зосередився на боротьбі за збереження довкілля у районі бразильського узбережжя.

 

90-і роки стали періодом визнання його творчого внеску. 1999 року він отримав нагороду Греммі за альбом ”Quanta”.

Коли 2003 року президентом Бразилії став представник Партії робітників Лула да Сілва, Жилберту Жила, призначили міністром культури. ЗМІ писали, що давній борець з істеблішментом зможе тепер відчути себе по інший бік барикад. Вважається, що він був першим міністром з дредами у світовій історії.

“Я відійшов від того, щоб просто кидати камені у скло. Але це таке життя: ви переходите з одного стану в інший”, – наголосив Жил на пресконференції після призначення.

“Бразилія була, є, і буде в моді”, – таким було його гасло на посаді.

 

Жилберту Жил використовував свої концертні тури та офіційні візити для пропаганди бразильської музики, кіно та літератури. Видатки на культуру за цей час виросли на 50%.

“Він бачить культуру не тільки як мистецтво, але і як індустрію. Для Жила культура це не просто додаток, а важлива частина економіки та навіть двигун економічного розвитку”, – зазначав в коментарі New York Times бразильський антрополог Ерману Віанна.

Жилберту Жил розпочав програму “Культурні пункти” – надавав мікрогранти громадським центрам для створення музичних та відео студій, що дало потужний імпульс розвитку електронної музики і репу у Бразилії.

 

Він виступав за реформування системи авторських прав, підтримував ідею Сreative Сommons – право артистів самим визначати, на які твори зберігати авторські права, а до яких відкривати вільний доступ.

“Битва за безкоштовне програмне забезпечення, безкоштовний інтернет і безкоштовні з’єднання виходить далеко за рамки їхніх інтересів. Це найважливіша, а також найцікавіша і найактуальніша з політичних битв”, – заявив він на Всесвітньому соціальному форумі у 2005 році.

Свій каталог з кількох сотень пісень Жилберту Жил розділив на три частини: з повним збереженням прав, частковим збереженням і пісні з вільним доступом, які можна використовувати у реміксах і відеозаписах.

 

У 2008 році Жил залишив посаду за станом здоров’я. Він продовжує активно займатися музикою.

У 2018 році, коли екс-президента Лулу да Сілва відправили за ґрати за звинуваченням в отриманні квартири як хабара, Жилберту Жил та інша бразильська музична суперзірка Шику Буаркі взяли участь у концертах “Свободу Лулі”.

Юссу Н’Дур

Сенегал, міністр туризму та культури(2012-2013)

 

Юссу Н’Дур – один з найвідоміших африканських співаків, який зробив чимало, аби Африка не асоціювалася лише з проблемами бідності, хвороб та війн.

Rolling Stone назвав його найбільш відомим живим виконавцем з Африки, а журнал Folk Roots – найкращим виконавцем століття з Африки.

Співак народився 1959 року в Дакарі у родині автомеханіка та співачки традиційних пісень. З дитинства виступав на сцені, у 1980-роках став популярним у складі групи Super Étoile de Dakar, з якою почав виступати в Британії та Франції, і завдяки співпраці зі Стінгом, Пітером Габріелом та іншими відомими західними музикантами.

 

Світова слава до нього прийшла після пісні 7 seconds, виконаної разом зі шведською співачкою Нене Черрі у 1994 році. Пісня отримала нагороду MTV Europe Music Award.

1998 року Юссу Н’Дур разом з бельгійською співачкою Аксель Ред записав гімн Чемпіонату світу з футболу у Франції La Cour des Grands.

Після цього музиканта почали називати “найбільш успішним експортом країни”.

 

У 2000-х роках він заснував свою студію звукозапису, популярну дискотеку у Дакарі, а в 2003 році створив медіагрупу Futurs Médias, до якої входять одна з найпопулярніших газет Сенегалу, радіостанція та телеканал.

“Моя газета – це не моя газета. Це щось на кшталт допомоги, щоб вирішити проблему зайнятості і дати журналістам шанс робити те, що вони хочуть”, – заявляв музикант ВВС.

Юссу Н’Дур брав участь в концертах за визволення Нельсона Мандели, якому присвятив свій альбом у 1988 році, зборі коштів постраждалим від землетрусу в Марокко у 2004 році, кампанії проти геноциду у Дарфурі.

 

У 2000 році він заснував Фонд Юссу Н’Дура для боротьби за права дитини та проти високого рівня захворюваності на малярію в Африці.

Він неодноразово також виступав проти політизації релігії та ісламізму.

“Я – сучасний мусульманин. Я молюся, якщо у мене є питання, я запитую когось, хто більш освічений у релігії, ніж я. Але для мене привнесення релігії в політику є неправильним”, – заявляв Н’Дура в інтерв’ю The Guardian.

Довгий час співак уникав участі у політиці на батьківщині.

Проте у січні 2012 року оголосив, що балотуватиметься на виборах проти президента Абдулая Вада, що керував країною з 2000 року і порушив обіцянку не йти на третій термін.

Попри 85-річний вік і антирейтинг, президент хотів ще 7 років правити країною, яка вважалася на той час ледь не взірцевою демократією у Західній Африці.

“Абдулай Вад пішов на третій строк, аби сформувати умови, щоб його син Карім став його наступником. Це по суті була б “монархічна республіка”. А Сенегал – це взірцева демократична країна для Африки, там ніколи не було такого сценарію, чим сенегальці й пишаються”, – зазначає співзасновник Центру дослідження Африки Олександр Мішин.

Політика Вада викликала протести. Сенегальські репери та журналісти сформували проти нього популярний рух “З мене досить”. Заява Н’Дура про участь у виборах ще більш послабила позиції президента.

 

“Для мене є два Сенегали. Сенегал тих, хто нічого немає, і Сенегал тих, хто має. Мене турбує Сенегал тих, хто нічого немає”, – наголошував Н’Дур, повідомляючи про похід у політику.

“Людям набридли кар’єрні політики, які майже всі збагатилися грошима держави”, – зазначав він в інтерв’ю BBC.

Опоненти Н’Дура заявляли, що він просто хоче захистити свій бізнес. Окрім того, музиканту закидали слабку освіту, оскільки він не навчався в університеті.

“Я знову і знову доводив свою компетентність, відданість справі, старанність і ефективність. Я вчився в школі світу. Подорожі вчать так само, як книжки”, – говорив музикант під час оголошення кандидатури.

Для багатьох сенегальців він був взірцем людини, яка “саме себе зробила”.

“У мене працює більше тисячі людей, ви думаєте, що я не можу керувати цією країною?” – зазначав ВВС музикант, який висловлював впевненість у перемозі в першому турі виборів.

Соціолог Джибі Діакате в коментарі BBC зазначав, що музикант може зібрати чимало голосів бідної маргіналізованої молоді, хоч і не обіцяє нічого такого, чого не обіцяли інші.

А обіцяв Н’Дур “їжу для всіх, кращу охорону здоров’я, освіту й електроенергію”, а також зменшення видатків на чиновників.

27 січня 2012 року Конституційний суд, який дозволив Ваду балотуватися на третій строк, одночасно відмовив у реєстрації кандидатом в президенти Н’Дуру. Причиною стало те, що Конституційний суд назвав підписи, зібрані музикантом на підтримку його кандидатури, такими, що не піддаються перевірці.

 

Після рішень суду Дакар охопили протести, що тривали кілька тижнів. Н’Дур підтримав провідного опозиційного кандидата Макі Салла, який виграв у другому турі виборів у березні 2012 року з 65,8% голосів.

Новий президент призначив музиканта міністром туризму, пізніше – міністром туризму та культури.

На цій посаді він пропрацював з квітня 2012 до вересня 2013 року, а пізніше став радником президента, відповідальним за просування країни за кордоном.

 

Хоча музикант і пішов з політики, він зробив внесок, щоб Сенегал зберіг своє реноме однієї з найбільш демократичних держав Африки під час політичної кризи 2012 року.

Алі Бонго

Габон, президент з 2009 року

 

Алі Бонго – колишній фанк-співак, який очолює надзвичайно багату на природні ресурси, зокрема, й нафту, африканську країну Габон.

Він народився 1959 року у родині лейтенанта габонських ВПС Альбера Бонго та співачки й композиторки Пасьянс Дабані.

Альбер Бонго швидко просувався по кар’єрній драбині, а у 1967 році у віці 31 року став президентом країни. Він правив довгі 42 роки, зберігаючи повний контроль над країною, яка була надійним союзником Франції у регіоні.

1973 року Альбер Бонго перейшов в іслам, змінивши ім’я на Омар. Його син теж став мусульманином, змінивши ім’я на Алі.

 

Своє дитинство Алі Бонго провів у Франції, навчався у престижних французьких школах, а потім був студентом університету Paris 1 Panthéon-Sorbonne2, де вивчав право.

Син президента був відомий своєю любов’ю до розкішних авто, французьких вин та музики – фанку, джазу та босанови. Його ідолом був американський співак Джеймс Браун.

У 18 років він навіть записав фанк-альбом A Brand New Man. Продюсером альбому був менеджер Брауна Чарльз Боббіт.

 

Альбом не мав великого успіху, й незабаром Алі Бонго відмовився від музичної кар’єри, що потім не завадить йому співати у передвиборчих кампаніях.

У 1980-х він повернувся до Габону, аби працювати в адміністрації батька. На той час він не знав ані місцевих мов, ані традицій. Проте чудово володів французькою та англійською, та був одружений на француженці. Для частини габонців він був чужинцем.

Алі Бонго було 30 років, коли батько призначив його міністром закордонних справ. Втім, його куди більше цікавила могутня посада міністра оборони. Кілька років він боровся за неї з впливовим генералом Ідрісом Нгарі і все ж переміг у 1999 році.

 

Після смерті батька у 2009 році Алі Бонго взяв участь у президентських виборах. Виборчу кампанію супроводжував концертами молодих виконавців, на яких виконував реп.

“Я ніколи не згадував своїх братів/ Я ніколи не згадував своїх сестер/ Це було дуже важко для мене/ Проте для вас я готовий на все”, – співав виборцям Алі Бонго на одному з таких концертів.

Він отримав 41,7% голосів і став переможцем виборів, які проходили в один тур.

 

Продовження правління родини Бонго викликало протести в країні – з барикадами та спаленими автівками. Демонстранти атакували офіси французьких нафтокомпаній Total та Schlumberger, спалили французьке консульство, оскільки вважали нового президента ставлеником Франції.

Проте Конституційний суд підтвердив результати виборів. Алі Бонго пообіцяв бути “президентом всіх жителів Габону” і боротися з корупцією.

“Загалом, він встановив більш ліберальний режим, ніж в його батька. Хоча в Габоні існує “монархічна республіка” з передачею влади від батька сину, але вибори, хоч із застосуванням адмінресурсу, були більш чесними, ніж раніше”, – відзначає співзасновник Центру досліджень Африки Олександр Мішин.

Його перший термін на посаді президента запам’ятався організацією візитів до Габону футбольних зірок – Пеле та Ліонеля Мессі.

Водночас економіка країни страждала від спаду через падіння цін на нафту, а безробіття досягло 20% у 2013 році.

 

У цей час музична сцена стала ареною боротьби ідей у країні, й президент робив все можливе, щоб мати на неї вплив. Габонські репери поділилися на тих, хто підтримував президента, і тих, хто його засуджував.

На виборах у 2016 році Алі Бонго з незначною перевагою переміг лідера опозиції Жана Пінга, який був одружений на старшій сестрі президента, з якою в нього були складні стосунки.

Опозиція результат виборів не визнала. Після оголошення результатів країну охопили протести, під час яких невдоволені намагалися штурмувати ЦВК та спалити парламент.

Кілька людей загинули, ще тисячу затримали. Конституційний суд, хоч і скасував результати голосування на 21 дільниці, визнав перемогу Бонго.

 

Частина реперів, які підтримували президента, перейшли до табору опозиції. Один з них, Kôba, записав пісню Odjuku, в якій співав про персонажа, в якому опозиціонери бачили чинного президента.

“Ти ж нам обіцяв краще життя / Ти ж пролив кров у моїй країні / Ти ж міг зробити краще / Я з тієї молоді, яка все зрозуміла / Ти просто хочеш зберегти трон, аби увічнити свою дурість / Ми не слідуємо за тобою”, – так звучать рядки цієї пісні.

Останнім часом політична криза в Габоні поглиблюється ще й через стан здоров’я Алі Бонго.

“Наразі не зрозуміло, наскільки він дієздатний. Не всі люди розуміють, хто править країною і це – дестабілізуючий фактор”, – пояснює Олександр Мішин.

Восени 2018 року Бонго мусив поїхати на лікування. Його новорічне звернення викликало роздратування групи молодих офіцерів, що вчинила невдалу спробу військового перевороту у січні 2019 року.

У березні 2019 року президент, що ледве пересувався, повернувся до країни.

Алі Бонго так і не став професійним музичним виконавцем. За іронією долі, під час його правління музика перетворилася на потужний інструмент висловлення невдоволення в країні і мобілізації опозиції.

І саме це загрожує владі родини Бонго.

ВВС

Від admin