Історія перша: «Із піратів до нафтових магнатів»
Вздовж південного узбережжя Перської (Арабської) затоки віками жили бедуїни. Узбережжя затоки час від часу переходило з рук в руки різним персидським царям, халіфатам, нащадкам великого Чингіз-Хана, тут утворювались різноманітні емірські князівства. Пустеля назавжди сховали в червоних пісках історію народів. І якби не шовковий шлях, який проходив вздовж затоки, велика пустеля Руб-ель-Халі й далі б зберігала таємницю тамтешніх народів.
Під час великої індо-європейської торгівлі узбережжя мало славу «піратського берега» – торгові кораблі частенько ставали бранцями місцевих головорізів. Різні торгівельні кампанії постійно домовлялися з місцевими емірами.
Але, вдалося домовитися тільки англійцям. У 1820 Ост-Індская компанія за допомогою військової сили добилася у емірів та шейхів семи еміратів підписи під «Генеральним договором», поклавши початок англійського протекторату на цій території.
Араби отримали вогнепальну зброю, а вздовж узбережжя були побудовані англійські військові форпости. Політичну владу здійснював англійський представник. Вони не втручалися в традиційну патріархальну систему. Місцеві жителі продовжували притримуватися древніх традицій і не могли виступити з серйозним спротивом колонізаторам, через свою малу чисельність та постійні племенні міжусобиці
Цей період в Еміратах згадувати не люблять – англійці в сухий та спекотний регіон не вкладали ні грошей, ні знань, ні сили.
Все змінилось в середині ХХ століття, коли в пустелі знайшли нафтові джерела. У 1964 році Ліга арабських держав, спираючись на США, виступила за арабську незалежність. В 1968 році уряд Великобританії згодився вивести свої війська до кінця 1971 року, з районів які були розташовані на схід від Суецького каналу.
У грудні 1971 року, на політичній світовій мапі виникла нова держава Об’єднані Арабські Емірати – і до країни зайшли американські нафтові компанії. Почалась нова ера для місцевих племен.
Нафта пустелі – легка здобич. Родовища знаходяться під невеликою товщею піску, майже на поверхні. На початку 70-х років ХХ століття собівартість однієї тони нафти складала всього 3-4 доларів. І сьогодні видобуток однієї тони нафти не перевищує 7-10 доларів. В рік ОАЕ добувають 163 млн тон нафти. А тепер все це помножимо на ціну нафти на світовому ринку…
Проте, президент ОАЄ шейх Зайда ібн Султан Аль Нахайяна, головний емір Абу-Дабі, виявився кмітливим і обачним правителем. Під час його правління країна за лічені десятиліття перетворилось у країну майбутнього.
Сьогодні Емірати живуть за рахунок нафтогазової промисловості, торгівлі, відкритих офшорних зон та туризму. Зараз розвиваються також нафто- і газопереробна, нафтохімічна і металургійна галузі промисловості.
Історія друга: «Гігантоманія Арабських Еміратів»
Про хмарочоси Дубая ходять легенди. Свого часу шейх Дубая Мохаммед ибн Рашид Аль Мактум захворів гігантоманією і Дубай, його особиста вотчина, стає футуричним містом ХХІ століття, майданчиком для експериментів амбітних архітекторів.
Хмарочосів в Дубаї кілька сотень і ростуть вони як гриби під доларовою зливою. Краєвиди міста активно змагаються з Нью-Йорком та Сінгапуром: тут втілені всі фантазії провідних архітекторів світу. Навіть є будинок-факел, який відповідає своїй назві – за 5 років існування 3 пожежі. Недарма кажуть, як корабель назвеш, так він і попливе.
Знаменитий дубайського співаючий фонтан – гіганська копія фонтану Лос-Анжелісу. Кожного вечора з 18-00 до 22-00 з перервою у 15 хвилин відбувається феєричне музичне водяне шоу. Фонтан розмістили у найбільшому у світі торговому центрі Дубай-MOLL з 1800 бутіками, поруч з найбільшою 828-метровою баштою Халіфа. Будинок має 164 поверхи і ввечері нагадує новорічну ялинку з лазерним підсвічуванням.
Дубай – сучасне диво світу: готель-Парус, хмарочоси, острови-пальми.
Намивні острови – улюблена розвага всіх шейхів. Абу-Дабі, столиця ОАЕ знаходиться на острові. Навколо нього намиваються нові острови, які об’єднаються в єдиний архіпелаг з величезною кількість мостів. Така собі нью-Венеція.
На дубайському шельфі побудували дивовижні острови у вигляді пальми – елітне дачне поселення для мільйонерів, типу київських Осокорків. Про інфраструктуру теж не подумали: одна дорога, монорельсний трамвай і жодного торгового центру.
Маркетингова реклама острова була настільки активна, що після відкриття торгів нерухомості на Пальмі всі апартаменти і будиночки були розкуплені за 48 годин.
З другою пальмою такий комерційний флінт не вийшов – мільйонери стали більш обачнішими, а ідея третьої пальми зовсім провалилась. Замість апартаментів вирішено побудувати найбільший нічний «сук»-базар для всіх, хто любить нічний шопінг.
Ще один гіганський проект – архіпелаг «Мир», який нагадує своїми обрисами материки планети Земля. Там кожний острів – окрема держава. Але продали лише кілька островів. На островах немає будівель, інфраструктури. Розрахунок простий : хочеш мати свою окрему острівну державу – вкладайся. Задумка потерпіла крах. Бажання мільйонерів теж мають свої кордони.
Слава Сінгапурського колеса огляду довго не давала спокою Мохамеду – він надає наказ побудувати в Дубаї ще більше колесо. Щось там підрядчики проґавили у розрахунках, десятки разів перепродали проект і колесо стає пам’ятником нереалізованих фантазій шейха.
Історія третя «Еміратськиий Вавілон»
Населення Еміратів досить невелике – всього 11 млн, із яких всього 10 відсотків місцеве населення.
Коли країна відроджувалась після англійської колонізації, місцеві аборигени мали величезні привілеї: безкоштовні ділянки (по три одні руки), дитячі депозити до 30 тисяч доларів, безкоштовна освіта за кордоном, лікування, тощо. Це ще було в 90-х роках ХХ століття.
Але згодом «подарунки від влади» закінчились: за народжену дитину працюючий батько отримує 300 доларів до його повноліття. Держава дітям депозити не кладе, навчання за кордоном лише для обраних, .як і лікування. Землю практично не роздають.
Навчання в школах безкоштовне. У разі отримання атестату з середнім балом вище 60 можеш вчитися в місцевому університеті безкоштовно. У разі отримання 90 балів і вище, то, після додаткових випробувань, можеш претендувати на освіту за межами країни.
Емірати – це сучасний Вавілон, де одночасно проживає сотня різних національностей. Найбільша кількість – індуси. Вони чесно працюють на будівництві під палаючим сонцем пустелі 12 годин і отримують за свій труд аж 350 доларів ( фірма забезпечує їх одягом, житлом, їжею, проїздом).Таких заробітчан в Еміратах 40 відсотків.
Друга категорія – пакистанці. Зазвичай вони водії і отримують за свою робот 1000 доларів. Але, всі свої витрати покривають самостійно.
Величезна кількість малазійців, які працюють в готелях, в домогосподарствах, в сфері послуг. Активно їдуть українці, представники туристичного бізнесу.
Окрема елітна каста гастарбайтерів – висококваліфіковані фахівці з Європи та Америки. Працювати тут вигідно, винагорода висока, а головне – немає податків.
В Об’єднаних Арабських Еміратах на федеральному рівні оподаткування прибутку підприємств в країні не відбувається. Податки, які сплачують усі компанії під час поновлення торгової ліцензії: 10% від щорічної рентної плати за офісні та складські приміщення та 5% від щорічних витрат компанії на забезпечення своїх працівників житлом.
З 1 січня 2018 року в ОАЕ введений податок на додану вартість у розмірі 5%. Проте 100 найменувань продуктів харчування, освітні, медичні, соціальні послуги, велосипеди будуть звільнені від оподаткування.
Фізичні особи в ОАЕ звільнені від оподаткування. Водночас, власники нерухомості сплачують податок на нерухомість (від 2 до 15% вартості нерухомості залежно від емірату та статусу орендатора).
Наприклад, у Дубаї особи, зайняті комерційною та виробничою діяльністю мають платити 5% від суми щорічних рентних платежів до муніципалітету Дубаю, а представники банківського сектору – 15%. У Шарджі ставка для всіх однакова і становить 2%.
Окрема тема житло.Його тут будують багато, дуже багато. Таке відчуття, що готуються до вселенської міграції. Проте, ціни за київськими критеріями великі: 1 кв.м дубайської квартири 5-8 тисяч доларів. Студія 80-160 тисяч ( все залежить від району). Хочеш мати ще окрему кімнату – плати ще 100 тисяч доларів . Для місцевих є безкоштовний арабський кредит, коли квартира переходить у власність банку до моменту погашення боргу.
Зазвичай, заробітчани орендують квартиру. Невеличка студія в Дубаї коштує 11 000 доларів в рік. В Шарджі – значно менше.
Враховуючи таку спрощену систему оподаткування, зрозуміло чому тут люди з усього світу. Сучасний Вавілон, який спілкується англійською мовою з усіма можливими діалектами.
Зазвичай, арабські чоловіки виховані і толерантні. Немає того докучливого африканського сервісу, який притаманний єгипетським курортам. Якщо років 25 тому дівчині пройти в Дубаї в європейському одязі було досить проблематично, то зараз всі одягнані за євпропейською модою. Національний одяг носять для національної ознаки, щоб хоч якось виділитися в еміратському Вавлоні.
Релігійна толерантність Еміратів зашкалює. В різних містах відкрито майже 200 культових місць різних конфесій. Навіть є кілька костьолів і одна православна церква в Шарджі, є будійські храми.
Шейхи дають перевагу миру, а не війні.
Історія четверта: «Традиційна кухня»
В пісках їстивне не росте. Хіба що бігає: газелі, верблюди … В оазах є фініки. Молоко – у верблюдів. Це – головний раціон всіх бедуїнів. Ще є риба й краби, але то більш делікатес – з таким продуктами далеко у піски не зануришся.
Навіть всесильний шейх Зайда не зміг побудувати оранжереї. Спочатку не вистачало води, зараз – бажання. В супермаркетах представлена їжа з усього світу: червона риба з Норвегії, м’ясо кенгуру з Австралії, екзотичні фрукти з Океанії, овочі з Єгипту, Ізраїлю, Мексики, рис – з Індії, Китаю, Малайзії.
Вся їжа натуральна, без ГМО. Але дорожче, ніж в Україні. Тому, краще брати екскурсії з харчуванням: дешево і дуже смачно.
Окремий рай – фініковий «сука» . Розмаїття смаків, кольорів та розмірів не знайдеш на нашому звичайному базарі. Але й ціни – теж не наші. Великі , точніше завеликі. Але смачно. Наласуватися задарма можна вдосталь.
А що ще треба звичайному туристу?
Сонце, море, враження і сервіс!
Дякую за надану інформацію від турфірми «Orion Turizm».
Наталка Іванченко, для журналу «Музеї України»