Дорогі мої колишні колеги! Хто нині перебуває в Києві, в Україні і за її межами. Кому зараз 60 – 70+. Харе пенсіонерствувати, піжони!
У вас за плечима десятиріччя у журналістиці. У газетах, журналах, інформагенціях, на радіо і телебаченні, де ви займали різні посади. У вас багатющий досвід роботи в різних критичних ситуаціях. У вас є імена! У вас такі знайомства по світу, яким позаздрить не один дипломат. І збереглися такі джерела інформації, які не снилися жодній розвідці.
Ви удостоїлися купи нагород і почесних звань. Ваше слово ще досі вагоме у різних сферах буття. Ви виховали ціле покоління справжніх лицарів пера і мікрофона. Вас заслужено називають класиками, метрами, патріархами і навіть геніями української журналістики. Багато людей мають за честь бути з вами знайомими.
Де ви тепер, леді енд джентельмени? Я розумію: діти, онуки, близькі люди – це святе. Так само, як і сталі звички, улюблені заняття, прив’язка до когось-чогось.
Але – в Україні йде війна. І це не Україна вас забула, а ви її. Де ваше полум’яне слово сьогодні? (Або, як писав мій сокурсник Василь Рудик ще в 1978-му році, “Чому не чуть пісень про волю, Чи вже нема кому співать?”) Слово, яке б випалювало, як напалмом , зневіру суспільства. Оте саме слово-зброя. (Саме так називалася наша журфаківська стінгазета, на полігонних ватманах якої ми шліфували свою майстерність). Яке піднімало б дух Перемоги не лише у людей зі зброєю.
То може вже пора і нам ставати в стрій, дорогенькі мої дідусі і бабусі. Кажуть, що колишніх журналістів не буває. Бувають. Аж доки не почнуть писати знову.
Середньовічна Італія мала достатню кількість ремісників, які виготовляли “ширпотребівські” скрипки, і лише після переведення ремісників у розряд майстрів скрипки, виготовлені ними, набували статусу шедевра.
Ви звичайно ж майстри своєї справи.
Але, на відміну від майстрів скрипічних справ, вам треба буде щоразу по-новому підтверджувати очевидні факти, що є порох у порохівницях, що перо не заіржавіло.
Давайте оформимося в бойовий батальйон ветеранів журналістики і рознесемо Фейсбук залпами шедеврів із своїх творчих “градів”. Для того, щоб під ворогом горіла земля, наші бійці мають отримати наше батьківське гаряче благословення. (Я вірю в те, що якби в наших паспортах не було маленького непорозуміння з однією датою, ми б на передовій вже б розносили цю непрохану сволоту в пух і прах). І – про принциповий момент.
Я просто не читаю ті тексти, які пишуться “язиком”, навіть, якщо їхні автори колишні давно знайомі колеги, навіть, якщо це “каренные киевляне” в надцятому коліні. Алергія на “язик” у мене проявляється навіть у побуті. Це моя позиція українця. Бо що таке “русскоязичний”? Це і “русскій” і “язик” в одному флаконі. Те, що віками лізло на нас. Це треба зупинити. А тим, хто ще й досі заводить пісеньку зі словами “це не моя війна”, відповідаю дуже лагідно: “згиньте з мого горизонту навздогін отому воєнному кораблю”.
14 березня. День українського добровольця. У Києві погримує. Сонячно і вітер ще холодний.

Від admin