На центральному залізничному вокзалі Києва проходить виставка Ukraine WOW, де представлено тисячолітню українську спадщину.
На 4000 квадратних метрів — Україна у всій своїй красі, силі й величі, у сучасному інтерактивному просторі.
Тут — пектораль і кримські археологічні скарби, безкраї пшеничні поля і такі рідні сільські хатини.
Тут — наша гордість: князі й гетьмани, митці й спортсмени, ті, ким ми є і ким по-справжньому пишаємося.
Особливо мене вразили два експонати:
Макет 20-метрової козацької чайки. Корму я навіть не змогла розгледіти — у телефон вона просто не помістилась! Масштаб і сила цього човна відчуваються буквально фізично: вітер і свобода, які несли її крізь віки, відчуваються навіть зараз.
Розписана хата художниці Поліни Райко, яку поглинули води Каховського моря. Поруч — дерево подяки, що майорить жовтогарячими й червоними стрічками, як пам’ять, як тепло, як життя.
І, звичайно, тут ще:
шабля Івана Мазепи та меч часів Київської Русі,
козацькі чаші й гетьманська булава,
стародруки зі згадками України — від Боплана (1651) до Маршалла (1772),
Потяг Злуки, де було підписано Акт Злуки УНР і ЗУНР,
7-метрова декорація з вистави «Конотопська відьма».
Я вперше потрапила в простір, де мене реально пробило до мурашок.
Прийшлося пройти експозицію три рази, щоб бодай частково охопити й осмислити масштаб і велич цієї грандіозної виставки.
Понад 100 експонатів і десятки інтерактивних зон — і більшість із них рухається і розмовляє.
Особливо спостерігала за дітьми — їхні очі світилися захватом.
А це, погодьмося, найчесніший показник.
Для мене — це виставка року.
Неймовірно позитивна, потужна, патріотична.
Виставка, яка розповідає історію України без сліз, без тужіння, без жертвенності.
З гордістю. З гідністю. З силою.
Про країну, яка не просить співчуття — вона викликає захоплення.
Про Україну, якою хочеться пишатися і яку хочеться залишити дітям.
Це — найкращий приклад роботи креативної індустрії разом із приватним бізнесом!
Дуже хотілося б, щоб Український культурний фонд фінансував виставки саме такого формату.
І головне, на цій виставці розумієш вислів Вінстона Черчилля:
«Якщо ми економимо на культурі, то за що ми воюємо?»
Наталка Іванченко