У давніх культурах старість часто сприймалася крізь призму символіки та обрядової логіки. Український фольклор зберіг сюжети, які описують нібито практику “саджання старих на лубок” — символічного виведення немічних людей у поле або яр. Це не документально підтверджена повсякденна практика, а локальні легенди та усні перекази, зафіксовані етнографами ХІХ–ХХ століть.

Образ “саджання на лубок” пов’язаний із символічною функцією старості: старі люди нібито відходять із громади, водночас залишаючись у пам’яті спільноти. Сам вислів — “саджати на лубок” — зберігся у фразеології та фольклорних оповідях як метафора виведення або відсторонення.

Цікаво, що подібні мотиви існують і в інших культурах. У японській традиції є обряд убасте, коли літніх людей іноді залишали у важких умовах гір під час голоду.  Українські ж сюжети належать до символічної площини фольклору, а не до історичних систематичних практик.

Фіксація таких сюжетів у записах селян (наприклад, спогади жителів Полісся чи Гуцульщини) допомагає дослідникам зрозуміти ментальні моделі і культурну символіку стародавніх спільнот. Ці легенди розкривають уявлення людей про старість, смерть та відповідальність громади за літніх, але не повинні сприйматися як пряма історична реальність.

Таким чином, “саджання на лубок” — це приклад того, як фольклор зберігає архаїчні образи старості, перетворюючи їх на символи моральних і соціальних уявлень, і водночас відкриває цікаву порівняльну перспективу з культурами інших народів.

(За матеріалами статті Андрія Забловського про звичаї “саджати на лубок” та “убасте” у випуску № 13 журналу Етнічна історія народів Європи, 2002 р.)

https://ethnic.history.knu.ua/data/2002/13/articles/21.pdf