Надання українському православю статусу автокефальної церкви і Томосу відновить більше як тисячолітню історичну справедливість і уневажнить насильну привязаність до Московського патріархату.
Напевно всі процедурні, церковностатутні, внутрішньоцерковні і міжцерковні, адміністративно-правові обставини враховані, поетапні кроки добре продумані, узгоджені з обох сторін і вважаються такими, що є реалістичними і будуть виконані.
На скликаному до ювілею 1030-ччя хрещення Русі-України Соборі мали б бути обєднані дві церкви – УПЦ КП і УАПЦ, були присутніми як гості (чи навіть делегації) ті представники УПЦ МП, які на той час на рівні єпархій чи благочиній захочуть формально приєднатися до Української помісної православної церкви Київського патріархату.
Після проголошення церковної єдності буде обраний патріарх і священий синод.
Вселенський патріарх Варфоломій і члени синоду Костянтинопольської православної церкви, патріархи і делегації від ряду православних церков оголосять визнання УППЦ і передадуть їй Томос, як ознаку автокефалії та канонічності.
Цей можливий історичний акт продовжить активізацію і узгодження процесу переходу як віруючих, приходів, благочиній і цілих єпархій під омофор патріарха УППЦ.
Влада, громадські чинники не мали б перешкоджати цьому і у правовій площині надавати сприяння.
При тому, що в Україні чимало громадян належать до інших релігій, церков та деномінацій, процес формування міцної православної націєцентричної церкви буде сприяти формуванню та консолідації нації і укріпленню державності та національної безпеки.
Також це стане розбиттям кайданів-скрєп русского міру, які сковують духовно-релігійне життя українців і втримують чисельний соціум в політичних залежностях від путінського режиму.
Можна тільки уявити, які фінансові, агентурні і пропагандивні ресурси будуть кинуті для компроментації ідеї і зриву процесу надання патріархом Костянтинопольським Варфоломієм статусу автокефалії українському православю.