Сумну звістку нам принесла цьогорічна зима – 28 січня 2021 року на 96 році життя зупинилося серце найстаршого гончаря України, легенди опішненського гончарства,Заслуженого майстра народної творчості України, лауреата Премії імені Данила Щербаківського, Національної премії України імені Тараса Шевченка, члена Національної спілки майстрів народного мистецтва України та Національної спілки художників України, члена Наглядової ради Національного музею-заповідника українського гончарства –Василя ОнуфрійовичаОмеляненка.

Здавалося, що Василь Омеляненко був зітканий з такого міцного людського матеріалу, який міг протистояти будь-яким життєвим негараздам, творчому сум’яттю, тяготі й хворобам. Від нього віяло життям, і змиритися з тим, що його не стало –  дуже важко…

Завжди енергійний, вируючий ідеями, відгукувався на все живе в мистецтві й підтримував усіх, хто потребував його участі.

Василь Онуфрійович був зразком рідкісної справжності й реальним підтвердженням того, що природна обдарованість, людська чуйність і вроджена гідність, посилені волею й жагою до творчості, не можуть деформуватися під тиском життєвих обставин…

Він був із плеяди майстрів, чиї імена піднесли мистецьку сторінку України на вищий щабель.

Пізнання світу для нього відкрилосяв Гончарній столиці України – містечку Опішне. Саме тут мистецтво глини й вогню стало великим захопленням усього його життя.

Гончарні пригоди Василя Омеляненка розпочалися з дев’яти років.

«Почалося все з кутка Гончарівки (народна назва одного з районів селища, де жило багатогончарів. – Авт.). Жили ми дужебідно, хатисвоєї не було, тому й доводилосяжити на квартирі в родиніПопенків. Пам’ятаю, буломені 9 років. Хлопців на вулицібулобагато. Ми гралися, бігали по вулиці. Через дорогу жили Багрії. У них до хатибувдобудованийневеличкийприхалабочок. У ньомустояв столик, на якомубулаціла сотня свистунів. Ми з братом Петром просто подивилися, і на цьомузакінчилося. Та побаченісвистунидовго не давали меніспокою, весь час чомусь про них думав. Цевже зараз я знаю, щовони мене зачарували».

Попросив свою маму Палагію Афанасіївну, щоб та дістала трішки глини.

Минув деякий час, а думки про свистуни так і не залишили малого Василя. Потімвін попросив свою маму ПалагіюАфанасіївну, щоб та дісталатрішкиглини.

«Коли мама принесла глину, я страшеннозрадів. Одразу покликав брата, і сіли ми з ним до роботи. А отякпочинати і щоробити ми ж не знали, ніхто не показував. Почали катати кульки і з них робитипівників. Але чомусь вони не свистіли. Тут якраз до матерінавідалася далекасусідка. Побачила наш труд, та йкаже, що треба не так робити. Щовсередині повинна бути пустота, бо не буде вирібсвистіти. Швидко показала, як їїробити, і пішла. Але ж йогопотрібноще йпроколювати. Пробувалисамі. Спочатку не виходило, а потім і приловчилися. Як цевийшло, й досі не збагну. Першівиробибуликострубаті, нерівномірні, смішні, нагадуваливерблюдів, а потім стали все більш і більшвдосконалені. Наробилицілу сотню. СусідБагрійїхавна ярмарок із горшками і купив у нас цісвистуни аж за карбованець. У ті роки (1934) цебулитаківеличезнігроші. Потімнаробилитисячусвистунів, і він купив у нас за дванадцятькарбованців. А одного разу, – продовжує Василь Онуфрійович, – крімглини, мати принесла два ангоби (фарба для глинянихвиробів. – Авт.) – червоний і чорний. Ми з Петром на радощахсвоїхпівниківрозмалювали: гребінецьчервоним, а крильцячорним».

«Я пристосувався сам робити фарби для робіт».

Так і виживала родина Омеляненків. ПалагіяАфанасіївна для своїхсинівдіставала глину, а вонипотихенькуробилисвистуни. З часом хлопці почали ліпити не лишепівників, а й баранів, коників, білочок, які мама майбутньогомайстраздавала в завод «Художнійкерамік». Фарби для розфарбовуваннявиготовлялисамі.

«Я пристосувався сам робитифарби для робіт. Заварювавкрохмаль, тількищобдуже-дужерівномірно, додавав туди порошок, якийвикористовували для крашанок, розмішував, і виходилаяскравафарба. За один день ми з братом виготовлялидві з половиною сотнісвистунів. Іншігончаріробили по 500 штук, але вонибулинеякісними. А я завждипридивлявся до найменшихдрібниць, боякість для мене перш за все. Щобвипалитироботипотрібні дрова, а їх у нас не було, тождоводилося самому ходити в ліс по хмиз. Так і носивлантушками».

«Все освоював самотужки. Як підказувала душа, так і робив».

1948-го року родина Омеляненківпереїхала на іншу квартиру, до гончаря Максима Острянина. Там продовжувалиробитивже так добрезнайомісвистуни, копали горна, в якихпотім і випалювали.

«Хата в Острянинівбула на двіполовиниподілена, – говорить Василь Омеляненко, – в однійдядько Максим жив і гончарював, а в іншій стояли стелажі, на якихвінвиставляв посуд для висихання. Нас впустили саме в цюкімнату. Тож ми жили між посуду. Дядько Максим наробить посуду, випалитьйого і везе в Полтаву на продаж. А коли його не було ми з братом заходили до йогомайстерні й сідали за гончарний круг. І так ото потрошку-потрошку почали зводити на центр (важливий момент під час гончарювання, глина обов’язково повинна бути по центру, аджевирібможезлетіти. – Авт.).А показуватиніхто не показував, як пальцітриматичи як витягувати глину. Взагалінічого. Все освоювавсамотужки. Як підказувала душа, так і робив».

«Я набрав своїх свистунів та пішов показувати завідувачу виробництвом на заводі «Художній керамік».

Родина Василя Онуфрійовичапостійноперебувалавдужескрутномустановищі. Ледвевистачало на прожиття, не кажучивжепро кошти на навчання. 1950 року Василь Омеляненкозакінчиввечірню школу йпішовпроситися на роботу в завод «Художнійкерамік».

«Я набрав своїхсвистунів та пішовпоказуватизавідувачувиробництвом на заводі «Художнійкерамік» ДемченкуТрохимуНазаровичу. Вінподивився і взяв мене на роботу. 9 грудня 1950 року я написав заяву і одразу приступив до роботи. Спочаткуробивсвистуни, а потім перевели робитибарани. Потрапив я в майстерню до гончарів Яценка Семена таБіляка Василя, якіробиликуманці. А мені дали завданнязробити барана. Цілий день я робив «літрового» барана (виріб на одну літру), а норма булачотири в день. Вінвийшов не дужевдалий, та з часом я освоївся, приловчився і почав робитиденну норму. Одного дня ТрохимНазарович говорить, що з Києва привезли зразокбаринь (глинянаіграшка), потрібноїх 22 штуки в день робити. Я одразунаробив. Відвезлиїх у Київ, а там сказали, щовже вони не потрібні. Так я повернувсязновудобаранів».

На початку 1960-х років декоративна скульптура «Баран» Василя Онуфрійовичавперше представляла завод «Художнійкерамік» на виставці в Брюсселі (Бельгія). За цю роботу майстрабулонагородженогрошовоюпремією.Післяпершоговдалого показу Василь Омеляненко почав виставлятисвоїроботи на обласних та республіканськихвиставках декоративно-ужитковогомистецтва, майже на всіхіз них представленіглиняні твори відзначалинагородами. Опішненський гончар неодноразовобув лауреатом престижнихреспубліканських та всесоюзниххудожніхвиставок, конкурсів тафестивалів. Гончарнівиробимайстра широко представляли мистецтвоУкраїни на міжнароднихвиставках у Бельгії, Канаді, Японії, Болгарії, Югославії, Польщі, США, Норвегії, Великобританії та іншихкраїнахсвіту. Вонизаймалипочеснімісця в найбільших і найпрестижнішихмузейнихзібранняхЄвропи.

Творча робота – це фантазія.

Творчість Василя Омеляненка – визначнеявищеукраїнськогомистецтва. Роботи художника є класичнимизразкамисучасноїнародноїкераміки. Від початку своєїтворчостімайстервіддававперевагудекоративнійзооморфнійскульптурі: виготовлявтрадиційний для гончарстваОпішного посуд у вигляділевів, биків, баранів, козлів. Жоденіз виробівмайстра не схожий на інші. Його«тварини»лагідні, добродушні тапозбавленізвіриноїсутності.

«Я ніколи не малювавескізівчиконтурівдляробіт. Усе завждироблю з уяви, аджетворча робота – цефантазія. Йду, наприклад, лісом. Побачуякусьцікавугілочку, пеньокчищещось, і вжеуявляю, щоможна до ньогододати, щобвийшовгарнийвиріб. Лише одного разу я копіював. На дверцятахбілоруськоїмашинипобачивбика (зубра). І так менізахотілося перевести його на глину, щоодразувзявся до роботи. Першівиходили не дужевдалі, але з часом я почав їхвдосконалювати все більше й більше. Спочаткутренувався на маленьких. А потімвиготовив великого, на 15 літрів, вже гарного, такого, як і хотів. Для цьогоменізнадобилосякількамісяців. Мій «Зубр» одразусподобавсякерівництву заводу. Вонийогоодразувідклали для виставок. Багатохтоменізаздрив, багатохтонамагавсяповторити, але не дужевиходило».

Василь Омеляненкобув надтовимогливийдо себе. Йомузавждиздавалося, що робота виготовленанедосконало. Навітьїдучи на виставки, де були представленійогороботи, вінніколи не розглядавчужівироби. Завжди критично придивлявся до власних творів, ізавждизнаходивнедоліки.

«Про цей симпозіум я пам’ятатиму все життя».

Цікавітворчімоментидовелосяпережити Василю Омеляненкупід час Першогорегіональногосимпозіумукерамічноїскульптури«Поезія гончарства на майданах і в парках України» (1997). Вінуперше в історіїукраїнського народного гончарства звернувсядотемимонументальноїкерамічноїскульптури, виготовившивеличезного«Лева при двох головах». Для йоготворення автору довелосярозроблятиоригінальнийвнутрішній каркас, вирішуватипроблемироботиіз шамотом, висушуваннякераміки просто неба та випалювання великих за розміромробіт. Подолавшивсітруднощі, майстер створив унікальнийтвір – своєріднийоберігукраїнських земель – від Карпат до Дону, відПолісся до Чорного й Азовськогоморів, за щоотримавдругупреміюСимпозіуму гончарства.

«Про цейсимпозіум я пам’ятатиму все життя, бопопотітименідовелосячимало. Запросили організаторивзяти участь у конкурсі. Я думав, щосимпозіум буде несерйозний: зробимо по виробу, журі на нього подивиться й поб’ютьусіроботи. Дали менімісце. Придивився – й побачив у своїйуявівеличезного лева. Почав вирішувати, з чогопочинати. Щоб глина трималася, потрібен каркас. Спочаткузробилименізалізний каркас. Але я знаю, щозалізо і глина несумісні, бозалізо при нагріваннірозширюється, а глина навпаки, зменшується. Відомі художники радиливідмовитисявідцієїідеї. Але я вирішив довести задумане до кінця. Пішов до плотників, набрав дощечок. Уже зробленийкаркас обмостивдошками і обмотавалюмінієвою проволокою, яка при нагріваннірозплавиться. І приступив до роботивже з глиною. А тут, як на зло, пішлидощі. Прийшлосянакривати брезентом. Зробив я роботу, а тут кажуть, щоїїще йпотрібновипалити. А на випал я не розраховував. Я й ночами перестав спати, весь час думав, як свого лева довершити. Спочаткупотрібно роботу висушити. А стояла вона надворі, де булисильні сквозняки, відяких роботу можепорвати. Тому й замотувавїї в целофан. Одного разу прийшовумузей, дивлюся, а тулуб лева розмотаний. Як глянув, а там тріщини по 2 см. Довелося все розмочувати і латати. Дійшлоділо до випалювання. Почав в усіхзапитувати, але дільноїпоради так ніхто і не дав. Вислухав я багатопорад, а робив все ж таки по-своєму. Придумав збудувати горно прямо над роботою. В півцеглинивиклавстіни, а навпротиголівзробивдвіпечі. Трьома машинами битого посуду обмостив «Лева» для того, щобтрималася температура, бо вона повинна бути 700-800 градусів. А зверхунакривзалізом. Зранку до вечоранагрів і пішовдодому. На другий ранок підклавбільше дров і випалювавцілуніч. На світанкузакінчив. Взагаліпішло 4,5 складоментір дров, а привезли 12. Ось так я робивсвого «Лева при двох головах».

Був справжнім другом Національного музею-заповідника українського гончарства.

Василь Онуфрійович був справжнім другом Національного музею-заповідника українського гончарства з перших днів його заснування. Жодна мистецька подія не відбувалася без його присутності, яка додавала музейникам Опішного сил, наснаги й ентузіазму вперто вершити задумане. Він радо підтримував будь-які творчі «перевороти». Його завжди вистачало на все: на любов і турботу про родину, на творчість, на організацію виставок, на зйомки й інтерв’ю для ЗМІ, на дружбу.Умілий майстер щиро радів кожній зустрічі й завжди зичив усім навколо себе миру та добра. Його справжня посмішка й глибочінь блакитних очей назавжди залишаться в серцях усіх, хто знав цю прекрасну людину.

Музей гончарства в Опішному безмежно пишається колекцією унікальних творів талановитого мистця.

До останнього подиху не переставав відчувати захоплення й жагу до гончарної глини.

Василь Омеляненко до останнього подиху не переставав відчувати захоплення й жагу до гончарної глини, рішучими рухами створюючи з неї навіяні його уявою образи.

Красу, яку талановитий гончар приніс у цей світ, ми з гордістю збережемо для майбутніх поколінь як шану про життя і творчість Великого Достойника Опішненської Кераміки!

Світлана Пругло,

інформаційна служба НМЗУГ