ПІВНІЧНА ВІЙНА НА ПОЛТАВЩИНІ (Березень 1709 р.)

  • admin
  • 04.03.2021
  • Коментарі Вимкнено до ПІВНІЧНА ВІЙНА НА ПОЛТАВЩИНІ (Березень 1709 р.)
Березень, як і січень-лютий, пройшов у постійних сутичках супротивників: бойові дії союзної армії (шведського війська Карла ХІІ, козацьких підрозділів Івана Мазепи, запорожців на чолі з кошовим К. Гордієнком) з московськими частинами проходили на теренах сучасних Гадяцького, Зіньківського, Миргородського, Шишацького, Великобагачанського, Решетилівського, Кобеляцького, Новосанжарського районів. Займаючи значну територію між річками Ворсклою і Пслом, союзна армія поступово наближається до Полтави, щоби мати безперебійний зв’язок із Запорізькою Січчю, тобто забезпечити вихід до Дніпра, контролювати переправу біля Переволочної через Дніпро з тим, щоб створити коридор, по якому б могли пройти очікувані Карлом ХІІ війська польського короля Станіслава Лещинського та шведського генерала Крассау. Отже, виключну роль у цьому стратегічному плані повинні були відіграти запорожці. «Сеченское дело» було головним і для Петра І. Дипломатична війна за Січ набула апогею в перших числах березня і завершилася перемогою гетьмана України Івана Мазепи та укладенням 27 березня у Великих Будищах українсько-шведського договору. Водночас у театр воєнних дій потрапили південні сотні Полтавського полку. Антимосковські настрої населення цього регіону дали можливість запорожцям з’єднатися з Карлом ХІІ та І. Мазепою.
Історичні джерела цього часу: українські, шведські, московські, подорожній щоденник словацького гуманіста Даніела Крмана (він разом із шведською армією здійснив свою «одіссеяду» – до Батурина, Гадяча, Полтави, Бендер; його щоденник є однією з перших пам’яток про Північну війну в Україні і зокрема на Полтавщині); карти Шведського Генерального Штабу (скрупульозно визначають переміщення та розстановку сил упродовж 1708 – 1709 років) – дають можливість устійнити хронологію подій березня 1709 року.
Наприкінці лютого – на початку березня шведське військо та козацькі підрозділи І. Мазепи займали територію від Гадяча до Великих Будищ: Лютеньки, Бірки, Зіньків, Опішне, Ковалівка, Савинці, Шишаки, Білоцерківка, Решетилівка, найпівденнішим форпостом стають Старі Санжари. Посилаючи роз’їзди все ближче до Полтави та до річок Псла і Говтви, Карл ХІІ розширював південний і західний напрямок дислокації своїх військ. У щоденних сутичках із московськими військами союзна армія несла значні втрати, хоч цар Петро І ухилявся від генеральної баталії. На відміну від супротивника, московити постійно отримували підкріплення як живою силою (були проведені додаткові рекрутські набори, в тім числі й серед калмиків, нові частини спішно перекидалися на Полтавщину), так і військовою амуніцією. Зібравши інформацію від свого командування, Петро І розробив план дій, й надіслав О. Меншикову та Б.Шереметєву чіткі інструкції, які потрібно було «неукоснительно» виконувати. Щоб унеможливити рух Карла ХІІ до Дніпра і Білої Церкви, Б. Шереметєв, з’єднавшись з підрозділами І. Скоропадського та Д. Апостола (українські козаки, донські козаки, чугуєвці, калмики) мав стати за Сулою біля полків Прилуцького й Ніжинського, слідкувати за діями шведів, нападати на них невеликими роз’їздами, але не вступати у великий бій; розорити навколишню місцевість, щоб шведи не мали провіанту. Водночас, як наголошував Петро І, – тамтешній край « … под помощию наших войск благонадежнее без всяких шатостей держатца будет». Отже, Лубни та навколишня околиця за Сулою буквально кишіла московськими військами і, як видно із донесень, армія утримувалася із «лубенського магазину» місцевим населенням.
Розвиваючи наступ на захід, шведський генерал-майор Г. Крейц з козаками у перших числах березня переправився через Псел біля села Савинці вище Сорочинець. Переправа була складною через великий розлив ріки. Під час бою московити захопили в полон зятя миргородського полковника Д. Апостола, сина прилуцького полковника Д. Горленка – Андрія Горленка та М. Гамалію (генерального осавула) з жінками і дітьми. Але значні втрати понесли і частини Б. Шереметєва, генерал-фельдмаршал потім виправдовувався перед Петром І, що не зміг утримати плацдарм, оскільки Г. Крейц отримав підмогу від К. Реншильда у кількості 3 тисяч піхоти. Із оперативного донесення Б. Шереметєва Петру І видно, що він зі своїми частинами знаходився по річці Псел в містечках Устивиця і Багачка, генерал-майор Г. Волконський з Інгерманландським полком в Остап’є, поблизу Говтви, Д. Апостол – у Говтві. Б. Шереметьєв скаржився цареві, що ні людям його, ні коням немає провіанту, бо населення покинуло ці містечка перед його приходом. Для продовження бойових дій він просив Петра І надіслати нові частини й особливо військові припаси: гармати, гаубиці, ядра, бомби, порох, а також пушкарів до гармат. Від шпигунів Б. Шереметєв отримав інформацію про місце дислокації шведів: невеликий гарнізон у Гадячі, у Лютенці – К. Реншильд із 6 полками, деякі частини в інших містечках: в Ковалівці, Портянках, Баранівці, Шишаках, Кишинцях, які знаходяться на річках Пслі, Ворсклі і Груні; король – в Опішному.
7-8 березня відбулися бойові дії поблизу Говтви. 7 березня партія шведів із Решетилівки, близько 500 осіб, прибула під Говтву і намагалася захопити міст через Псел. Частини Г. Волконського та підрозділи Д. Апостола відбивали атаки шведів. З обох боків багато вбитих. Шведи відійшли до Решетилівки, де в цей час знаходився генерал-майор Г. Крейц з 4 регіментами драгунів і рейтарів. Друга спроба шведів оволодіти мостом відбулася 8 березня. Цього дня шведська партія прибула від Білоцерківки (тут дислокувалося два регіменти рейтарів і один регімент драгунів). Московити отримали підкріплення від гетьмана І. Скоропадського компанійським полком на чолі з Г. Галаганом. Шведи, не захопивши міст, відійшли назад до Білоцерківки. Як хід у відповідь Б. Шереметєв хотів 9 березня напасти на шведів у Решетилівці, куди направили шпигунів, й сигналом для наступу основних сил був підпал ними передмістя. Але через розлив Псла та єдиним мостом московити не змогли переправитися через річку, оскільки шведи міцно тримали плацдарм.
У ці ж дні Б. Шереметєв розставив свої підрозділи та козаків І. Скоропадського (під наглядом Г. Долгорукого, побоюючись, щоб вони не перейшли на бік запорожців) від містечка Говтви вниз по Пслу по самий Дніпро до Кременчука з тим, щоб не допустити шведів до Дніпра. Але й тут московські загони потрапили у скрутне становище: не було ні провіанту, ні фуражу, бо всі жителі, начувані про поведінку московитів, перед їх приходом втекли за Дніпро.
Бойові дії в районі Говтви продовжувались і в десятих числах березня. Одночасно, 12 – 13 березня московські частини та підрозділи Д. Апостола атакували невеликий гарнізон шведів і козаків І. Мазепи, які були в гадяцькій фортеці. В результаті запеклого бою московити оволоділи Гадячем. Але побоюючись, що шведи знову будуть штурмувати місто, щоб не понести втрат свого війська, у Гадячі залишили лише козаків та 200 солдат з офіцером із роменського гарнізону.
З 2 березня штаб-квартира Карла ХІІ та гетьмана України Івана Мазепи знаходилася у Великих Будищах. Після втрати Гадяча Карл ХІІ наказав військам, які були розташовані по гарнізонам біля Гадяча, рухатися до основної квартири. Для утримання Лютеньок, Зінькова, Бірок залишили невеликі шведські підрозділи та козаків. Основні сили зайняли Опішне, Великі Будища, Диканьку, Стасі, Петрівку. Зокрема у Стасях було розквартировано компанійців, козаків лубенського полку та 200 козаків Лебединського полку, які приєдналися до І. Мазепи. Отже, союзна армія займала квартири від річки Псел до Ворскли, межи Лютеньками-Диканькою-Решетилівкою. Праворуч від них по річках Сулі, Хоролу і Пслу (Лубни, Миргород, Остап’є, Устивиця, Говтва, Глобине, Манжелія) – розташовувалися війська Б. Шереметєва, І. Скоропадського; ліворуч – на Слобідській Україні – війська О. Меншикова, К. Ренне.
Як зазначалося вище, в епіцентрі уваги супротивників була Січ. Петро І спочатку намагався всілякими засобами схилити запорожців на свій бік. Від Д. Апостола, який користувався повагою серед козаків, посилалися представники з листами-звинувачування І. Мазепи, а також значні грошові суми для заохочення січовиків. Для диверсії намічалося направити до Переволочної і С. Палія, оскільки він «серед цих свавільників користувався великим авторитетом і любов’ю». Але всі ці заходи царського уряду не мали успіху на Запоріжжі, бо ж січовики були невдоволені політикою Москви: будівництво московських фортець на споконвічних угіддях запорожців, обмеження прав і вольностей Гетьманщини, уступка Правобережної України полякам. Тому на військовій раді на Січі було прийнято рішення, що запорожці беруть сторону І. Мазепи і від товариства до гетьмана направили депутацію в кількості 80 осіб. Після цього, як зазначив Д. Яворницький, запорозька кіннота і піхота в кількості однієї тисячі осіб на чолі з кошовим отаманом К. Гордієнком, військовим суддею і писарем, взявши з собою прапори, бунчук, булаву і десять гармат, 1 березня вирушили із Січі до Переволочної, яку вважали здавна своїм містечком і від якої розраховували дістатися до штабквартири Карла ХІІ. На Січі була залишена невелика залога на чолі з наказним кошовим отаманом М. Симонченком, який повідомив воєводу Кам’яного Затону Чирикова, що запорожці пішли в малоросійські міста для підтримки царської величності. По дорозі в українські міста до запорожців почали приєднуватися городові козаки. Вже 4 березня із Воронежа Петро І повідомив О. Меншикова, що запорожці, «а паче дьявол кошевой, уже явный вор». Тому, побоюючись ворожих дій запорожців, Петро І наказав посилити гарнізон Богородицької фортеці, яка на лівому березі Дніпра, всього лише за 5 верст від зайнятого ще в січні запорожцями Кодака й стерегти Богородицьку фортецю не заради людей, а заради артилерії і військової амуніції, яка там є. Цар наказав О. Меншикову негайно взяти частину вояків у Кампеля, допоки з Києва до Кам’яного Затону не прибуде 3 полки. Ще раніше кінний загін полковника Кампеля в кількості 3-х тисяч вояків був виділений із головної армії для спостереження за запорожцями. Передові частини цього загону були розкидані по дорогах, які вели від Дніпра до Полтави, а головні сили зайняли містечко Царичанку на річці Оріль. Миттєво зреагувавши на дії запорожців, Петро І вжив превентивних заходів, щоб перешкодити руху січовиків. У Кобеляки полковнику Нестулею були послані листи від Д. Апостола, з проханням тримати місто у своїх руках і не слухати К. Гордієнка. Але на заклик кошового Нестулей з козаками поїхав до Переволочної. Частини під командуванням Г. Волконського спішно перекидалися до Переволочної. Московські загони разом з підрозділами І. Скоропадського зайняли містечко Говтву на лівому березі Псла, Кобеляки на правому березі Ворскли, Нехворощу, Маячку і Царичанку на Орілі, притоці Дніпра, ставши таким чином на дорозі між запорожцями і шведами. Під особливим контролем тримали Полтаву, стягуючи війська до її околиць. 8 березня додаткові доручення від Петра І отримав і Б. Шереметєв, йому теж потрібно було кинути частину військ до Переволочної і стати між шведами і запорожцями (шведи дислокувалися у Старих Санжарах). Петро І ще сподівався вплинути «добром» на запорожців, тому наказав ізолювати від них кошового отамана і знешкодити його, але якщо вчинять спротив, то поступати з ними як із зрадниками і знищити їх. Водночас цар погрожував Б. Шереметєву, якщо не виконає царський наказ: «тода собою принуждены будете платить». І все ж цей наказ Б.Шереметєв не виконав. Нижче Говтви, місця його дислокації, була лише одна переправа, але через розлив ріки, болотисту місцевість він не ризикнув переправити військо, боячись, що навіть якби і переправився, його б атакували як запорожці, так і шведи і відрізали б від переправи назад. Ось чому він вирішив не наражати військо на небезпеку. Разом із І. Скоропадським та Д. Апостолом Б. Шереметєв відправив універсали в усі сотні Полтавського полку, щоб сотники «своевольных утверждали христианскою верою і до совокупления» з ворогом не допускали. Також пустили поголос, що царські війська ідуть на Січ для розорення господарств запорожців, в надії, що це відверне січовиків від кошового. Для підтримки Г. Галагана в Чигирині Б. Шереметєв попросив Петра І направити Київський і Переяславський полки, щоб не допустити руху запорожців у цьому напрямку. Петро І розуміючи, що московські війська розкидані по різних напрямках, вимагав від Б. Шереметєва, О. Меншикова, К. Ренне об’єднати сили і спішно йти до Переволочної: «Зело нужно сие дело, так что во оном все зависит, и в том, потрудитесь до последней меры», – наголошував цар.
11 березня кошовий отаман К. Гордієнко із запорожцями прибув до Переволочної. Сюди ж підійшов із Кобеляк і полковник Нестулей з п’ятьма стами кінноти. На раду в Переволочну прибули і посланці І. Мазепи: генеральний суддя В. Чуйкевич, генеральний бунчужний Ф. Мирович і чигиринський полковник К. Мокієвський з листами гетьмана. 12 березня у Переволочні пройшла рада в присутності гетьманських посланців. Запорожці постановили «быть в Мазепину сторону». У цей же час прийшов лист до запорізького війська від кримського хана, який схвалював рішення запорожців іти за І. Мазепою й зі свого боку обіцяв допомогу січовикам. З Переволочної кошовий отаман К. Гордієнко відправив лист до польського короля С. Лещинського з проханням підтримати козаків у їх повстанні проти Москви: «… пан Іван Мазепа… бачачи Україну, нашу милу вітчизну, від московського ярма обтяжену та розорювану, вдався під всемогучу протекцію і оборону найяснішого короля шведського, хотячи її звільнити від рабства… Своїм щирим бажанням призвав нас до себе на з’єднання. Тому й пишемо до Вашої милості і просимо допомогти в обороні нашої вітчизни, просимо теж приєднатися, на прохання гетьмана, до нашого війська». Водночас К. Гордієнко відправив універсал через військового товариша Грицька до козаків, які дислокувалися біля річок Бугу, Інгульця, Інгула з проханням не засиджуватися біля річок і поспішити з’єднатися з кошовим для військового походу.
Незважаючи на те, що до Переволочної вже йшли московські війська на допомогу своїм гарнізонам, К. Гордієнко вирушив у похід на Царичанку й Кобеляки. Зокрема, 15 березня загін із 800 запорожців вдарив на Царичанку, де укріпилося тритисячне військо московських драгунів на чолі з бригадиром Капмелем. Після успішної битви на полі бою лишилося понад тисячу московитів, а 150 потрапили в полон (за іншими даними ці втрати становили відповідно 100 і 90 солдатів), а сам бригадир насилу утік. З українського боку загинуло 30 козаків. Довідавшись про цей успіх, з навколишніх лісів вийшло чимало місцевих жителів, які ховалися там від московського війська. Невдовзі військо українських повстанців збільшилося до 15 тисяч. Вони оволоділи містечками по річках Орілі, Ворсклі і Дніпру і всюди в них залишили значні гарнізони. Дізнавшись про перемогу під Царичанкою, вдячний Карл ХІІ дав повстанцям 10 тисяч флоринів. Розсіявши московські загони по берегах Дніпра і його притоків Орелі і Ворскли, кошовий отаман К. Гордієнко рушив у напрямку до Диканьки, щоб зустрітися з гетьманом І. Мазепою, а потім йти до головної штабквартири Карла ХІІ у Великих Будищах. Слід наголосити, що запорожці, піднімаючись від Дніпра до Ворскли і вверх по ній, рухаючись по південних сотнях Полтавського полку, отримали підтримку як рядового козацтва, так і сотенної старшини. Тобто запорожцям був забезпечений безперешкодний прохід на з’єднання із шведським військом. Власне за підтримку запорожців потім за наказом Петра І, загоном П. Яковлєва, було повністю вирізано населення містечок Маячка, Нехвороща, Кишенька, Келеберда, Переволочна. Повстання в Полтавському полку і з’єднання повстанців із запорожцями мали чималий вплив як на Лівобережжя, так і на Правобережжя і навіть частину Слобожанщини, створюючи велику загрозу для московського війська. Генерал К. Ренне писав О. Меншикову 25 березня: «Оные (запорожці), также и тамошнія мужики все отложились и уже давно нам неприятели…Здесь большой огонь разгараетца, которой надобно заранее гасить». «Кошевой вор пишет универсалы за Днепр в Чигирин, прелщая к Мазепиной стороне», – писав Г. Долгорукий О. Меншикову. Петро І наказав своєму командуванню блокувати Січ: «… відпуски хліба й інших припасів, які йшли по Дніпру на низ їм у Січ не пропускати. Сповістити всі міста і містечки під жорстокою забороною не вести провізію на Січ. У містах поставити застави, щоб ніхто із малоросіян до запорожців як водою, так і сухим шляхом не їздили. Наказ виконати негайно, щоб зруйнувати тих запорожців та не допустити поширення того зла далі». Але, в боротьбі за Запорізьку Січ Москва зазнала поразки, тому ще з більшою силою цар вдається до каральних акцій, які здійснюватимуть у квітні-травні 1709 року.
26 березня К. Гордієнко прибув у Диканьку, де відбулася його зустріч з І. Мазепою, а наступного дня кошовий отаман на чолі запорізької делегації з’явився до Карла ХІІ у Великих Будищах. 27березня був укладений другий союзний договір між гетьманом І. Мазепою й кошовим отаманом К. Гордієнком – з одного боку, і королем Карлом ХІІ – з другого боку. У цьому договорі Запоріжжя приєдналося до українсько-шведського союзу, а король шведський зобов’язався не укладати мирової угоди з московським царем, доки не визволить з-під московської влади України й Запоріжжя: «… привернення давніх козацьких прав і привілеїв, Швеція забезпечує Україні повну самостійність і незалежність і бере на себе обов’язок боронити її свободу від всяких можливих ворогів». Договір визначив і державно-політичний статус України: «Україна з двох сторін Дніпра з Військом Запорозьким і народом малоросійським має бути вічними часами вільною від всякого чужоземного володіння. Союзні держави ні під претекстом визволення її, чи опіки над нею, не мають претендувати на абсолютну владу над Україною й Військом Запорозьким, ні на ленну залежність чи якусь підвласність… Цільність границь її, непорушність вольностей, законів, прав і привілеїв її свято мають заховувати аби Україна вічними часами тішилася своїми правами і вольностями без всякого ущербу». Отже, цей договір був договором двостороннього міжнародного характеру, відповідав типу союзного договору двох суверенних держав. Як зазначив О. Оглоблин, «приєднання запорожців до українсько-шведського союзу було справжнім тріумфом політики І. Мазепи. Під зверхньою владою гетьмана Мазепи з’єднувалася знову велика частина української території – Лівобережжя, Правобережжя та Запоріжжя». Останнє мало за тих обставин особливе значення, бо відкривало й забезпечувало зв’язок з Польщею, Кримом й Туреччиною. А найважливішим було те, що гетьманові нарешті вдалося подолати вічну запорозьку опозицію й дістати підтримку цього «азилю української вольности», який мав такий великий вплив на широкі народні маси цілої України. Вирішальне ж значення мала дипломатична й військова допомога Запоріжжя. За його посередництвом гетьман і король досягли порозуміння з Кримом щодо татарської військової допомоги, а Туреччина почала більш оптимістично оцінювати перспективи союзників. Водночас, запорізьке військо, добре обізнане з тереном боротьби, не тільки забезпечувало І. Мазепу власною – українською військовою силою, але в певний момент могло вплинути на цілий напрям воєнних подій.
Як превентивна дія Петра І супроти можливого вступу у війну Туреччини на боці союзників, царський дипломат у Константинополі П. Толстой, згідно отриманих «особливих» інструкцій, провів переговори з візирем, завіряючи у мирних намірах Москви і як наочний доказ цього можливе знищення військових кораблів в Азові.
29 березня О. Меншиков, від’їжджаючи із царської ставки у Воронежі, отримав петровські «пункти», щодо подальших дій супроти союзників, в яких чітко визначена тактика Петра І: «узгодженість дій між Меншиковим і Шереметєвим з тим, щоб кожний із них поодинці, не опинився під ударом головних сил ворога; уникати генеральної баталії, вимотувати сили супротивника, наносячи йому раптові удари невеликими партіями, заважаючи на переправах і здійснюючи рейди в тилу; особливо нападати на запорожців та їхніх прибічників, щоб «оную каналию искоренять».
Після підписання союзного договору К. Гордієнко із запорожцями 30 березня залишили Великі Будища і вирішили облаштувати табір біля Нових Санжар, оскільки це містечко було на невеликій відстані як від головної квартири Карла ХІІ, так і від Січі, звідки козаки К. Гордієнка могли отримувати нові підкріплення для боротьби з московитами. З цього часу запорожці та козаки південних полтавських сотень тримали під своїм контролем особливо важливий стратегічний район: коридор від Полтави вниз по Ворсклі до Переволочної: Старі Санжари, Нові Санжари, Білики, Кобеляки, що в кінцевому результаті дало можливість союзній армії після Полтавської битви відступити саме цим коридором.
В останні дні березня відбулася перша сутичка біля валів Полтавської фортеці. Московити, які зайняли Полтаву ще в грудні 1708 року, побачивши козацьке військо, яке рухалося повз місто, вийшли у великій кількості на вали і розпочали обстріл козаків із гармат. Тоді К. Гордієнко наказав сотні козаків наблизитися до фортечних валів на відстань до 500 кроків і відкрити вогонь по московитам. Вистріл січовиків був настільки прицільний, що 40 солдатів впали замертво; пострілом запорожця був знятий й офіцер, який був на вежі.
Отже, упродовж березня бойові дії проходили в різних районах сучасної Полтавщини. Головним підсумком цього місяця було повстання у Полтавському полку, об’єднання полчан із запорожцями й останніх з гетьманом І. Мазепою і шведським королем Карлом ХІІ та підписання союзного договору у Великих Будищах.
Підготувала: заступник директора з наукової роботи ДІКЗ “Поле Полтавської битви” Шендрик Л. К.