Краса в хустині нашій споконвічна,
Як і душа, що з піснею жила.
Бо в українок і душа лірична,
У ній багато сонця і тепла.
Щороку 7 грудня відзначається Всесвітній день української хустки. Це неофіційне свято, яке з’явилося 2019 року, покликане об’єднати жінок різних професій, віку та національностей для збереження українських традицій. Адже з давніх-давен в українських сім’ях оберегом, символом любові й злагоди слугувала саме хустка. Відзначати День української хустки запропонувала активістка та депутатка Вінницької облради Людмила Станіславенко. Ідею підтримали громадські активісти в Україні та в усьому світі. І вже 2019 року свято відзначалося в США, Іспанії, Канаді, Латвії, Португалії, Казахстані, Йорданії, Індії.
Хустини – це найчастіше квадратні шматки полотна, прикрашені вишивкою. В кожній родині їх виготовляли заздалегідь і зберігали для відзначення важливих подій у житті сім’ї. Хустка була «індикатором» соціального статусу жінки. Незаміжні дівчата зазвичай носили вінки або стрічки у волоссі, тож їм було необов’язково покривати голову. Якщо ж вони одягали хустину, то зав’язували її вінкоподібно. Після весілля дівчина обов’язково починала покривати голову. Також хустинка позначала рівень достатку сім’ї. Її тканина та оздоблення свідчили про те, наскільки заможного чоловіка або придане мала жінка. Забезпечені панянки носили шалі з натуральної вовни або шовку. І залежно від регіону, жінки використовували різні способи зав’язування хусток. На Лівобережжі влітку дівчата складають хустку навкісь трикутником і обмотують її навколо голови, а тім’я залишають відкритим, «щоб волосся видко…». З лівого боку до хустки пришпилюється квітка рожі або гілочка зеленого барвінку. Зимою дівчата, якщо беруть хустку, то так нею закутуються, як молодиці. На Правобережжі хусткою дівчата користуються лише у випадку крайньої потреби. Коли вже беруть хустку, то і літом, і зимою обгортають нею голову так самісінько, як і жінки, але ззаду на спині, з-під хустки повинна визирати коса. У галицьких селах, понад річкою Опір, ще й досі збереглося старослов’янське дівоче вкриття голови – луб’яний віночок, обгорнений хусткою, а зверху покритий білою прозорою тканиною, ніби денце шапки. З-під вінка на спину спускаються кілька кольорових стрічок та волосся, заплетене у дві коси. На всьому півдні України, в степах, де немилосердно пече сонце і «запалює» обличчя, дівчата, боронячись від «запалу», замотуються білою хусткою так, що ледве визирають очі. На Херсонщині, під час роботи, і дівчата, і молодиці «вив’язуються» білими хустками.
Колись хустки в Україні вишивалися шовком, сріблом та золотом. Якщо вишивали шовком, то найбільше вживали червоних, синіх, зелених, жовтих та рожевих ниток. Зрідка траплявся і чорний колір. Сині нитки окремо ніколи не вживалися, тільки в поєднанні з червоними. Орнамент на хустках був колись переважно геометричний, а починаючи з XVIII століття, навпаки: для хусток, як і для рушників, увійшов у моду рослинний орнамент – стилізовані квіти рожі, васильків, гвоздик. Дуже рідко на старих українських хустках можна зустріти зображення птахів: півників, голубів… Вишиті візерунки, як колись, так і тепер, розташовуються на хустках по чотирьох кутах та посередині. Інколи по кутах розміщуються головні фігури, а по всьому полі хустки, у гарних комбінаціях, розкидаються дрібніші деталі орнаменту.
І з нагоди цього свята Музей мистецтв презентує віртуальну експозицію художніх творів з фондового зібрання «Берегине моя, українська хустко!».
Розпочинає віртуальну подорож твір невідомого художника початку ХХ ст. «Україночка». Де перед нами постає молода жінка в українському народному образі.
Далі вашій увазі представлена робота художника-земляка Миколи Бондаренка (1914-1999) «Ескіз до картини». Людина-загадка, що пензлем наносила важливі розчерки історії на полотно, маневруючи та підлаштовуючись під час. Спочатку він творив у кращих традиціях соцреалізму – писав портрети сучасників, пейзажі, тематичні, батальні твори. Особливо йому близька була тематика Другої Світової війни, адже він пройшов через її пекло. Бачив страх і ницість командування, руйнування сіл і міст, покинуті тіла загиблих – про це таємно писав у своєму фронтовому щоденнику. На початку 1990-х років у своїх роботах він звертається до історичної тематики української державності та етномотивів, виливає через мистецтво свою любов до України, яку раніше міг проявляти лише в пейзажах, оспівуючи мальовничі простори українських земель. Понад сто робіт Миколи Бондаренка зберігається у Музеї мистецтв.
Продовжує святкову експозицію картина Вадима Одайника (1925-1984) «Молодиці» (1969). Дуже яскраво описує цю роботу вірш «Українська хустка» Надії Красоткіної: «А хустка в нас завжди була в пошані У літню спеку й люті холоди. Їх гарно так замотували пані, Як йшли до церкви, вдома, та й завжди. А літню хустку часто вишивали, Щоб гарною на голові була. І хустка людям щедро дарувала Свій захисток від сонця і тепла. Бо голови від спеки закривала, А взимку гріла і несла тепло…».
Далі вашій увазі портрет Віри Ткаченко – дружини заслуженого художника України Олексія Какала (1942-2018) «І сорочка мамина серцю мила». Блискучий живописець, він створював полотна, сповнені незабутніми та яскравими образами. Багатство емоційних переживань людини, мінливість станів у природі, буття предметів у світі, що постійно змінюється – ось теми пильної уваги Олексія Какала. Його картини переконливі та правдиві. Вони відразу ж запам’ятовуються тими, хто бачить їх вперше. Художник віртуозно володів живописною майстерністю та втілював надзвичайно широку гамму почуттів та настроїв.
І завершує віртуальну подорож картина Івана Савенка (1924-1987) «Хлібороб Євдокія Пащенко (мати художника)» (1969). Перед нами постає українка поважного віку посеред світлиці, яка прикрашена, скоріш за все, власноруч вишитими рушниками і у квітчастій хустині.
В кожній представленій роботі митці передають збережені традиції та звичаї, які так нищівно намагається знищити остогидлий сусід з Півночі, але все ж таки Перемога буде за нами!!!
#разом_до_Перемоги #Музей_мистецтв