Зовсім поруч з церквою Миколи Притиска з адресою вул. Костянтинівська 6/8 (на розі з вулицею Хорива) маємо ще одну дивовижну пам’ятку. Ця споруда ще від початку ХХ століття фігурує в усіх туристичних довідниках і путівниках по Києву. Йдеться про будинок київського війта. Правда ще зовсім недавно він був відомий, як «домік Пєтра». Мовляв, саме тут під час свого приїзду до Києва у 1706 році зупинявся сам «Пьйотр Вєлікій»!
Цю вигадку одним із перших поширив Володимир Іконніков у своїй книзі «Київ у 1654-1855 роках: історичний нарис» (1904). Там він, зокрема написав, що: «По преданію Петр В. останавливался на Подолѣ, близъ церкви Николая Притиска, в каменномъ домѣ, сохранившемся до сихъ поръ…»
Попри те, що сам Пьотр, свєт Алєксєєвічь у власному щоденнику занотував, що він тоді мешкав у митрополита у Києво-Печерській лаврі легенда про гостювання царя на Подолі активно експлуатувалася що за царату, а найбільше – за «совітів». В останньому нічого дивно немає. Міф про Пєтра Вєлікого (царя воіна-плотніка-работніка) було піднятий на прапори ще за Сталіна, а пізніше через його постать російська імперська ідеологія активно отруювала Київ. Ще на початку 1980-х «Домік Пєтра» був чи не єдиним об’єктом на усьому Подолі, де зупинялися туристичні автобуси, що показували місто «киянам і гостям Києва».
У червні 1909 року, у рамках програми святкування 200-річного ювілею Полтавської баталії на будинку навіть урочисто втулили меморіальну дошку на честь перебування у ньому Петра І. Пізніше, у 1965 року комуністи замінила стару мармурову дошку новою, гранітною з портретом царя та написом: «У цьому будинку у 1706–1707 рр. перебував Петро І».
«Прикраса» тішила око шовіністів та імперців майже чверть століття. Наприкінці 1980-х на дошці спочатку з’явилося слово «кат», а невдовзі її взагалі розтрощили на друзки.
Нагадаємо, що це найстаріша з кам’яниць Києва, що дійшла до наших днів.
Сучасного вигляду пам’ятка набула після реставрації 1974-1978 років, коли вона набула рис, що максимально відповідали б добі розквіту українського бароко.
Тоді будинок отримав з південного боку ґанок-ризаліт із відкритими аркадами в два рівні. Завершує його трикутний дерев’яний начілок, місце котрого мав би посісти стилістично більш доречний фігурний фронтон.
Фасад зі сторони вулиці Хорива, оформлено двоярусною арковою лоджією у три прогони. З усіх боків кам’яниці горішні арки підтримують приземкуваті колони спрощеного композитного ордеру. Віконні й вхідні отвори з північної та східної сторін позбавлені якого-небудь декору. Натомість правіше від ґанку вікна й ніші облямовано типовими для часів Гетьманщини лиштвами і сандриками: лучковими на першому поверсі й трикутними на другому. Всі стіни основного об’єму членують пілястри, понад якими виведено антаблемент масивного карниза і гладкого фриза.
Варто зазначити, що згадана реставрація все ж була досить фантазійною. Первісно, наприкінці XVII століття, кам’яниця була іншою, та навіть з елементами оборонної споруди. Зокрема її північний фасад обрамляли дві масивні вежі зі шпилями. Східна вежа, через додачу лоджії, тепер практично непомітна а західну, практично повністю поглинув сусідній будинок поставлений наприкінці XIX ст.
Хто ж тут насправді жив?
Відомо, що із 1663 року ця садиба належала сім’ї Биковських (Биковичів?). Досі дискутується походження цього роду – за однією версією це був руський (український) рід. За іншою – литовський. Достеменно відомо хіба зо перші представники київської гілки Биковських/Биковичів були купцями.
У другій половині XVII ст. Ян Биковський був власником низки крамниць на Подолі, те земельними ділянками вздовж річки Глибочиці та на Щекавиці. Сучасний Кудрявець на його честь навіть колись називали Биківщиною – там Ян Биковський тримав хутір з шинком.
Між 1687 й 1699 роками Ян Биковський, а згодом його син Федір обіймали посаду київського війта. Втім Федора нудна адміністративна робота не тішила, він кинув все та подався у козаки.
Вважається, що саме в цей «війтівський» період Биковські і поставили на ділянці поблизу церкви Миколи Притиска велику муровану кам’яницю. Однак на плані Києва, складеному підполковником Ушаковим, споруда відсутня. З чого можна зробити висновок, що постала вона після 1695 року. Версію, що підполковник її не помітив – одразу відкинемо. На той час не так вже й багато кам’яниць стояло на переважно дерев’яному Подолі.
Є припущення що автором проекту купецького палацику війтів-купців могли бути архітектори Йосип Старцев чи Дмитро Аксамитов, які саме у той час працювали над спорудженням нового корпусу Могилянської академії та Богоявленського собору Братського монастиря. Логічно припустити, що одночасно у якості «халтурки», хтось із них цілком міг взяти ще й замовлення у дуже небідного купця.
Існує також версія, що кам’яницю, мовляв поставив Опішнянський сотник Леонтій Биковський (онук Яна Биковського). І сталося це десь у 1730-х роках. Втім найвірогідніше сотник лише провів перебудову вже існуючого будинку. Враховуючи стилістику реконструкцію він замовив Івану Григоровичу-Барському. На що натякають аркади з колонадами, до яких цей талановитий архітектор мав велику пристрасть.
Наприкінці XVIII століття Биковські продали кам’яницю магістратові. Після невеличкого ремонту магістрат тут розмістив …міську божевільню.
З цим сумним закладом пов’язана досить трагічна історія.
Трагедія геніального Веделя
Якщо хто думає, що «каральна психіатрія» – то лише придумка більшовиків – той помиляється. Росіяни це «ноу-хау» використовували ще у XVIII Серед пацієнтів, чи то пак – в’язнів божевільні був, зокрема і геніальний український композитор, диригент, співак і скрипаль Артемій Ведель. У 1799 р. російські попи його оголосили психічно хворим.
Причиною ж стала рукописна помітка-пророцтво зроблена на полях однієї із його книг, що імператора Павла I, мовляв, уб’є його син.
Згодом так і сталося. Але російський цар-батьковбивця правди не вибачив. Тим більше, що офіційно Пало Петрович помер від апоплексичного удару (інсульту). Ага, – золотою табакеркою у скроню. Тож Ведель чотири роки був ув’язнений в колишньому будинку війта, а далі – у Кирилівській лікарні, до якої згодом перебралася божевільня.
Будинок сильно постраждав під час сумнозвісної пожежі 1811 року. У 1817-1820 роках його відновили під керівництвом архітектора Андрія Меленського. На жаль тоді було втрачено все пишне барокове оздоблення.
Від закінчення ремонту і до початку ХХ ст. тут розміщувалися:
– парафіяльне училище Київського приказу громадської опіки;
– персональне житло наставника Київської подільської прогімназії, яке на початку 1870-х років винаймав із однокласниками відомий у майбутньому терапевт Феофіл Яновський;
– казарми;
– Олександрівський дитячий притулок.
За совітів давню кам’яницю віддали під комунальні квартири. З усім, що з цього сумного факту випливає. Лише 1978 року, після розселення комуналок, його передали музею історії Києва.
Впродовж тривалого часу музейний заклад носив назву «Домік Пєтра І в літописі київської благодійності».
Пізніше назву остаточно очистили від облудної імперської спадщини. Тепер це «Кам`яниця київського війта». Заклад функціонує у складі ДІАЗ «Стародавній Київ».
https://www.facebook.com/61575247942956/posts/122171849102841598/?app=fbl