Прийшло до мене запрошення на зустріч з проректором нашого Університету (КНУ імені Шевченка) паном Мартинюком В.С. Запрошення дуже категоричне, присутність обов᾿язкова. Тема – підвищення ефективності аспірантури. А оскільки я маю двох аспірантів, то мушу цю саму ефективність підвищувати, факт. Разом зі мною ще 17 моїх співробітників.
Все б добре – крім місця проведення заходу. Для того, щоб дізнатися про ефективність, ми повинні зібратися в залі засідань Вченої Ради нашого рідного Інституту журналістики. А Інститут наш було закрито в останніх числах грудня на цілих два місяці: з метою зекономити на опаленні. Всіх попередили, що слід забрати особисті речі, оскільки пускатимуть в Інститут тільки за особливими перепустками, заздалегідь складеними списками тощо. Ну, економія є економія.
Тепер окремо про залу засідань Вченої Ради. Такий собі кам᾿яний мішок без вікон, зі стелею метрів десять. Там і в теплі місяці року сидиш і мрієш про шерстяні шкарпетки. Але то вже емоція. Питання в іншому.
Якщо Інститут не опалюється (а надворі -10), то збирати 18 наукових керівників і розповідати їм про ефективність аспірантури… це, пробачте, нормально? Щоб бідні люди після того засідання, зібравши останню готівку по кишенях, побігли до аптек, аби врятуватися від застуди? Або! Якщо в будинку Інституту, в тому числі й залі засідань Вченої Ради, тепло, затишно і комфортно, а також ніяких порушень КЗпП щодо тривалого перебування в холодному приміщенні немає, то яка була підстава відправляти студентів на два місяці на дистанційне (читай – профанаційне) навчання? (Щодо профанаційності такого навчання та нівелювання самої ідеї очного навчання у вузах – не можу не погодитись з недавнім постом на ФБ шанованого мною пана Володимира Співаковського).
Отже, в будинку Інституту, звісно холодно. Не маю нічого особистого проти пана проректора – я його взагалі не знаю. Може, він морж? Може, готується таким чином до Водохрещі? Але я – не морж. І мало кому з моїх 17-ти інших колег, думаю, додасться здоров᾿я після такої наради. Скажіть, про це подумали? Чи це чиєсь службове недбальство? Нехлюйство? Пофігізм? Неповага? Знущання?..
2002 року я була на посаді помічника начальника одного з міліцейських Главків. 20 грудня – День міліції – парад на Хрещатику. Мороз на вулиці -22, жорсткий пронизливий вітер. Хай так. Не варто думати про те, що парад для людей, які приходять на нього дивитися. По-міліцейськи, парад для тих, хто ним крокує. Парад було заплановано давно, і він мав відбутися за будь-якої погоди. Але звечора прийшла вказівка з Міністерства про форму на параді. Вона мала бути…. осінньою. Тобто туфлі. Тобто фуражки з козирками. Тобто шинелі (пальто – по-цивільному). Бо так красивіше.
Наказ є наказ. Ніколи не забуду, як ми до ночі шукали, де б оптом закупити людям теплі стєльки в туфлі. А ще скупили з усіх магазинів «Світ саун» войлочні шапочки для захисту голови в сауні. Ми відрізали з них поля… Пам᾿ятаю, як стояла в так званій «трубі» – переході на Майдані Незалежності. Я людина цивільна, одягла льотну куртку на два розміри більше, під нею купа светрів. І ми роздавали нещасним – кому вже пощастило отримати – оті стєльки та войлочні шапки – їх можна було під фуражку запхнути, і не було видно.
Зі мною була фотограф – Лада Бондаренко. Вона мала парад фіксувати на плівку. Прибігає до мене через деякий час: «Я не можу працювати!» Чого? Холодно? «Так ні, фокус не ловлю. Всі стоять і розгойдуються від холоду – з каблуків на носки – в мене кадри змазані…»
І тут – тра-та-та – на білому верблюді, за білим роялем – приїздить міністр МВС – генерал (не цивільний, звертаю вашу увагу!) Смірнов. В дубляночці коричневій, з теплим комірцем, в шапочці норковій – коричневій, модно тоді так було. Ходить, пальцем тикає на стенди, щось розпитує в підлеглих. Ніс почервонів через хвилин двадцять, замерз, стрибнув у свій мерс і поїхав грітися… А парад і презентація ефективності роботи міліції мала бути ще довго в розпалі…
Ну, скажу я вам, тоді не було Фейсбуку…
Чомусь вважається, що якщо ти працюєш у якійсь «системі», то або з усім погоджуєшся і не критикуєш – тоді працюєш … або якщо тебе щось не влаштовує, то йди собі лісом. І система, позбуваючись незадоволених, міцнішає, стає однорідною, однострійною… Так? Так! І така система не помічає абсурдності свого існування, йде шляхом виродження.
Паради ціною здоров᾿я тисяч людей. Або – театр абсурду – розмова про якусь ефективність аспірантури в холодному промерзлому напів-темному приміщенні. Не думаю, що в проректора дуже маленький для 18 людей кабінет. І що там не можна зробити людські умови, обігрівач поставити. Не думаю, що в усіх 18-ти відправлених на дистанційну форму викладачів немає Skype, і вони не в курсі, як влаштувати відповідну конференцію. Але ж … це надто складно…
Система має продемонструвати свою силу. Силу, щоб нагнути (Список керівників додається. Присутність обов’язкова всім без винятків!)

На фото – знайшла в мережі – обстановка в публічних бібліотеках під час морозної ленінградської блокади. Чудова ілюстрація до мого посту.
На фото (Лади Бондаренко) той самий парад, про який я згадую. Пару людей в шапках – представники внутрішніх військ. Закосили під те, що не отримали, з технічних причин, наказ. От що таке розумний саботаж!

Olga Porfimovych

Від admi vik