(про живописні твори херсонського художника Едуарда Куліша)
В акті сприймання зображальних творів, певно, спрацьовує передусім психоестетичний механізм індивідуальних смаків і уподобань суб’єкта цього процесу. Тобто перед очима дослідника-реципієнта може проходити безліч творів, допоки якийсь його не вразить і не зупинить. А коли вже таке станеться – роздуми-міркування з цього приводу – неминучі.
Блукаючи в лабіринтах соцмереж, якось натрапив на низку малярських творів молодого херсонського мистця Едуарда Куліша з його персональної виставки «Чесна колекція». Десь у мозку щось клацнуло: «роздивись уважніше…» І ось – правдиво атракційні (тут – притягальні) полотна неабиякого майстра, що ніби промовляють: «вдивляйся, сприймай, міркуй», і ти збагнеш те, що доти тобі не давалося: натхненний король-флейтист грає так, що червоні, сині, зелені і чорні плями живуть у якійсь дивній асонансовій гармонії; фіолетова діжка на підвіконні живить і зрощує рухливу парость, а чорнолиций трубач легко творить золотий вир на синьому тлі із зачарованим гімназистом, а молода віолончелістка в червоному капелюсі виплітає довкруж сонячну авреолю світла і тепла… А от нарешті те полотно, що зупинило й не відпускає: панівне (понад три чверті) забарвлення червоним із альтернативною бічною плямою світло-зеленого, справляє враження хроматичної андрогінії (присутності панівного чоловічого – червоного і жіночого підпорядкованого – зеленого, начал), яка, будучи динамічною, помітно дисонує зі статикою сидячої боком постаті хлопчика з дівочим личком у в’язаній шапчині, подібної до тої, яку мав малий неслух зі знаменитого роману Карло Коллоді… Саме тут не можна не зауважити явища т.зв. хроместезії як різновиду синестезії, за якої незорові стимули викликають … колірні відчуття, або сприймаючи звуки, реципієнт «бачить» кольори. Так само – тактильні, запахові та інші стимули… Серйозне, зосереджене обличчя хлопця, одяг і книга на колінах – усе це занурене в карміновий туман, а спокій світло-холодної зелені дає відчуття присутності зосереджених пізнавальних / самопізнавальних зусиль, напруженої праці над собою (спокій відпочинку відсунуто на задній план).
Фіксуючи такі рефлексії, часом напливає сумнів: чи це справді Піноккіо? Бо той – дерев’яний, з видовженим носом, котрий ставав ще довшим щоразу, як той говорив неправду… А у цього – все людське, природне… Так Піноккіо чи ні?! А втім, навіщо завдавати собі зайвого клопоту? Суб’єкт сприймання, тобто будь-хто з нас, має право на особисто-індивідуальне бачення… І навіть – на своє визначення назви твору. Як-от: «Піноккіо оновлений» або «Він став людиною», або – «Метаморфоза дерев’яного хлопчика» тощо. Згадаймо твір: бідний тесля Джеппетто творить антропоморфну (схожу на людину) ляльку з поліна, котре саме проситься до світу людей. Проситься, не маючи жодного уявлення, що таке соціум, не будучи готовим бути в його гущі. Нерозважливий Піноккіо, як пам’ятаємо, легко стає здобиччю розбійних пройдисвітів, які ледве не замордували його… Та рятує телепня блакитноволоса Фея та світляки, що говорять лише правду… Головна вада цього дерев’яного халамидника полягала в тому, що він не любив працювати благодійно і сумлінно, а жебрав у робітних людей…
Так було доти, доки він «не понабивав собі ґуль» і не засвоїв простого правила: якщо хочеш отримати щось від інших, будь готовий зробити їм добро.
Повертаючись до зображення олюдненої ляльки, аби визначити смислове ядро твору, невільно згадуєш вислів, вкладений автором в уста Феї: «… дерев’яні чоловічки не ростуть. Вони з’являються на світ ляльками, живуть, як ляльки, і ляльками вмирають». Тут є над чим поміркувати… А вже по цих роздумах, певно, розкривається і смислове навантаження червоної домінанти як знаку тяжкої роботи над собою, двобою іманентного (внутрішнього) і трансцендентного (зовнішнього), напруги герцю «Я» і «Над-Я», і зрештою – надзусиль «внутрішнього деміурга», аби виліпити із себе Людину. Книга ж у руках хлопця – атрибут, що не потребує коментарів…
Тож, сформулюємо припущення: маємо зображення як вислід співавторських (мистця разом із Карло Коллоді) про дуже непросте, часом болісне, становлення розумної, гуманної та
добродійної людини у різних її проявах.
І насамкінець – індивідуальний стиль автора – philosophic-art.
Такі твори були, є і будуть на часі. Відтак мистцю – респект. А нам – розкошувати у філософських роздумах.
© Володимир Півень