ДО 120 ЛІТТЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОТЦЯ СТЕПАНА ОМЕЛЯНОВИЧА ВЕНГРИНОВИЧА
“Привезли нас до іншого місця, правда, дещо далеченько і кажуть тут фізично працювати. І тільки всього. Ніхто не мучив мене, ніхто мене ні разу не вдарив, ніхто не припікав огнем. Що сьогодні я працюю пилою й топором?! Я давно знав тих, що ціле життя пилою на хліб заробляли… – так зі спокійним сумлінням каже. – Я залишився тим, ким був. Віри не відрікся, ні чести не сплямив, ні присяги не зломив”. (З листа о.С. Венгриновича)
Серед визначних душпастерів УГКЦ, особливе місце займає о. Степан Венгринович, визначний катехит середніх шкіл, ревний священик, мученик і зракова людина. Народився Степан Венгринович 7 квітня 1897р. в селі Хитринка, що біля Перемишля, у старому священичому роді. Батько о.Володимир Омелян Венгринович й мати – Альбіна-Софія з дому Шафранська, були батьками п’ятеро дітей: найстарша донька – Оля, далі – Влода, Роман та Степан, а наймолодший хлопець помер в молодому віці.Зі спогадів Слуги Божого о. Степана дідуємося, що його дитячі роки промайнули у с.Хиринка, серед сільської дітвори, на лоні чудових краєвидів недалеко річки Сян. Але родина Венгриновичів у 1902 році переїхала до с. Наконечне недалеко від Яворова, де о. Володимир був призначений парохом і перебува тут до 1913 року.
Батьки Венгриновичі виховували своїх дітей в релігійно-патріоітичному дусі, а передовсім вчили їх до праці і любові до ближнього. Хотяй сім’я матеряльно була багатою і в них працювала служниця. То незалежно від того їхні діти, а в тому Степан з малодих років мав обов’язок допомагати в праці при господарстві. Як він сам згадує, одним з постійних його обов’язків було відкривати ворота та впускати худобу на подвір’я, що поверталася із пасовиська, допомагати служниці при доїнні корів, нарізати січку, сікти буряки і виконувати інші допоміжні праці. Звичайно, в молод роках Степан любив такі забави, які приносили батькам деколи і тривогу.
Хлопець полюбляв лазити по деревах, ловити звірятка та влаштовувати недозволені вогнища, які викликали непокій серед дорослих. Вчився Степан разом зі своїми старшими сестрами та братом у Яворівській вселюдній школі ім. Т.Шевченка. Сюди своїх дітей кіньми щодня відвозив о. Володимир. Після закінчення вселюдної школи, найбільш ймовірно, що було це у 1911р., Степан розпочав навчання у Перемиській вищій гімназії, потім продовжував у Бродівській гімназії. Будучи гімназистом у Перемишлі він деякий час проживав на квартирі п. Грушкевичевої у високому будинку старої кам’яниці Ґіжовського. В цей час Степан знаходився у широкому колі своїх старших і молодших товаришів, бо господиня на квартиру до себе приймала багато студентів. Серед них були як українці так і поляки. Про ці роки, особливо про студентські забави, з великою приємністю пізніше згадує о.Венгринович.У спогадах з того часу читаємо про приятелювання Степана з поляком Збишеком і його сестрою Зосею. З опівідання виникає, щоЗбишек був сиротою і бідним і мав сестру Зосю, яка була калікою і в скорому часі померла. Степан не тільки допомагав Збишкові та як померла його сестра Зося він навіть оплатив йому похорон.
По своїй природі Степан був доброю і співчутливою людиною. В школі він вступив до пласту і для нього пластове гасло пластуна – словний, точний, правдомовний, хлопець перейняв з усією ревністю у своє серця і це гасло для нього стало життєвим дороговсказом. “Так нас виховували, – багато років пізніше згадує священик, – так ми опісля виховуємо молоді покоління. У 1915 р. Степан успішно закінчив гімназію і почав теологічні студії в Перемишлі. У 1916 р. він перенісся на навчання до Львова. В семінарії він відзначався добрими ораторськими здібностями, брав активну участь у різних урочистостях, як наприклад у “мистецькій імпрезі в честь достойного в’язня” Митрополита Андрея, що у 1917 р. повертався зі заслання.
Мав він також неабиякий талант до писання й малювання. З юних роквивавів Степан пильно працював над собою, гартував свою волю, тіло і розвивав талант. Він був добрим спортсменом “в бігу на 100 метрів брав перші нагороди”.Влітку між навчаннями він займався збиранням колекцій для “реґіональних музеїв”, творення яких по містечках та селах в той час було популярним засновувати. Живучи в Тарнаві Вижні, у домі свого батька, отця-декана Володимира, Степан дістав “леґітимацію з печаткою” про те, що як “музейний збирач і робітник”, він може збирати унікальні музейні речі. З тим збиранням експонатів були деякі пригоди. Але через наближення І-ої Світової війни Степан був змушений перервати свої богословські студії. Він рішив включитися в УГА 1918-1919 рр. боротися в ранзі хоринжого за волю України. Про цей період дуже детально описує його майбутній учень Коцюба Іван, який в подробицях передаєнеімовірні страхіття війни і важкі санітарні умови наших вояків УГА. А при тому детально переповідає добрий характер Степана, який ставився до своїх військових побратимів та оточення з невимовною людською сердечністю.
Навіть перебуваючи в “чотирикутнику смерти, коли додатково воїнів УГА не тільки десяткуваливорожі скоростріли, але і не меншою загрозою для них був страшний ворог – тиф, який десяткував їхні ряди. Воякам, баракувало харчового забеспечення, амуніції, ліків та чистого одягу і все це треба було покірно зносити. Та на самі Різдвяні свята підвода для вояків везла харчі та місцеві злодіяшки її вповністю розкрали. Наступ проти українських військових частин затискується. На весну 1919р. Степан разом з іншими членами УГА потрапляє в полон і відпроваджено їх до табору у “Станіславівський лагер” (Івано-Франківськ).
Тут він знайомиться з місцевою дівчиною Марією, яка спричинюється до приїзду його батька і сприіяла Степанові втечу з полону. При переправленні військовополонених до Тухолі, над Балтійське море, перед в’їздом поїзда на територію Польщі там Степан втікає.Два роки він укривався на волі. Але у цьому часі, 1919-1921 рр., йому вдалося закінчити навчання у Львівській семінарії. Через небезпечну політичну ситуацію до батьківського дому у Тарнаві Вижні не повертається. Батько в листі попереджає сина: “Не приїзди, тебе тут шукають, на тебе засідаються”. На вакаціях Степан проживає в батьків свого приятеля співстудента Михайла. Згодом молодому Венгриновичові вдається дістати “правдиву леґітимацію”. Він влаштовується професором у гімназії та учительській семінарії в Дрогобичі.На Великдень 1921р. Степан все-таки вирішує провідати свого батька, їде потягом до Тарнави, навмисне минаючи свою станцію «Соколики», виходить у Сяноці.
Вночі лісами вертає до батьківського села. Під самою хатою, що цілий час була під пильним оком польських жовнірів, підпадає арештові. “А знаєте, – з оптимізмом згадує о. Венгринович, – я таки був у хаті. Пустили мене на сам Великдень. Вправді, під охороною, але що мені?! Я був ще молодий, сміливий і веселий, – в іншому місті пояснює автор Спогадів, – а тому не дуже переймався цим арештом. Мене арештували і відіслали до Львова під охороною одного в’язничного вартового”. У Львові його помістили у в’язниці під назвою ДОҐ. “Саме це слово найвідважніших страхом переймало. Мене ні, бо я не знав, де я й куди мене запроторили”. Саме тут надходить зі своєю вдячністю й допомогою колишній друг Степана Збишек. Впізнавши мене він подбав про звільнення і ще раз подякував за похорон своєї сестри Зосі та за оказувану йому допомогу.
У між часі Степан знайомиться та приятелює з дівчиною Софією, донькою о. Іларіона та Яромири Паньківських. Молодий Степан часто приїздив до Софії, який у с. Більче Дрогобіцького повіту, де її тато був парохом. 9 серпня 1921р. вони повінчалися. Молода родина Венгриновичів замешкала у містечку Дрогобич, винаймаючи кімнату в однієї старенької жінки.У цьому ж, 1921р., році Степан Венгринович приймає ієрейські свячення. Рукоположив його Митрополит Андрей у Соборі Св. Юра м. Львова. Історичний шематизм Перемиської єпархії подає, що у 1921-1926 рр. о. Степан був сотрудником пароха у містечках Теплиці та Ярослав. Для пліднішої праці на Божій ниві о. Венгринович співдіє з монахинями. Від 1921 по 1927 рік о. С. Венгринович також виконує обов’язки катехита в українських середніх школах “Рідної Школи” в Дрогобичі, був учителем фізики й рисунків в українській гімназії й жіночім семінарі у Дрогобичі. Вчив приступно, практично й всі його учні любили й розуміли. Займався Пластом, виставами, організував концерти й фестини.
Тішився загальним признанням, як прекрасна особистість, добрий священик та зразковий вчитель, викликав повне довір’я серед своїх учнів, вірних та співпрацівників. У 1922 та 1924 роках Господь нагородив подружжя Венгриновичів двома синами. Старшого назвали Оріоном Станимиром, молодшого – Тирсом Всеволодом. В недовзі у 1927р. о. Степан з ріднею переїздить до Сянока. Від цього часу по 1939 р. священик навчає релігії українських дітей в польських середніх школах. Як в Дрогобичі, так і тут, в Сяноці, він бере активну участь в українському громадському житті, аж до 1944 р. працював заступником директора Лемківського музею у Сяноці.Про свій побут у містечку Сянок о. Степан згадує: “Тут, у Польщі, лемки жили, ну і я був з ними. Я сам вправді не лемко, але дуже їх любив і зовсім не стидався б, якби мене лемком називали. Я вчив у школах у їх столиці – Сяноці”. Понадто варто згадати, що о. Венгринович, відпочиваючи зі своїми синами на річці Стрий, врятував життя однієї дівчини. Він витягнув Христину, так звали потопаюче дівча, з бурхливої річки. Цей випадок викликав велику довіру й любов Христини до священика. Багато роківпізніше, в часі підпільної діяльності священика на Самбірщині, Христина, долаючи велику відстань, приходила до о. Степана як до священика, “який не підписав”, й просила повінчати її на сімейне життя. Під час німецької окупації в 1939-1944рр. о. Степан був організатором українського шкільництва в Сяніцькому повіті. Він працював інспектором Сяніцького шкільного округу з трьома іншими, двома українцями – Гірняком і Біланюком, й одним німцем шульратом (головою шкільної ради) Віллі Губертом. Блискучий розвиток українського шкільництва в Східній Лемківщині й виховання кількох тисяч молоді на свідомих українців треба завдячувати саме о.Степанові, як такому, який найкраще був ознайомлений з даним тереном.Та на жаль в цьому часі обидвох синів о. Степана забрали до Німеччини на роботу. Пізніше один з них виїхав до Австралії, інший – замешкав у Кракові.У 1942р. о. Венгринович повертається до праці шкільного катехита і працює ним аж до приходу нової влади – польсько-комуністичної. “Моє сумління не дозволяє мені втікати, щоб себе рятувати, залишаючи на поталу наш бідний нарід самий, без інтеліґентного проводу, в цих дуже критичних часах нашої історії!” – казав о. Венгринович до своїх приятелів, що виїжджали на Захід.
Про свою працю священик писав: „Я обслуговував лічницю у Сяноці. Напереміну з латинським священиком щодругу неділю відправляв там Службу Божу для хворих. І по залях св. Причастя тяжко хворим розносив”.
О.Венгринович був також викладачем у Сяніцькій прилюдній торговельній школі з українською мовою викладання. Читав лекції зі стенографії, релігії та засад доброго виховання.Влітку 1944р. наближувався большевицький фронт, польське реакційне підпілля почало братовбивчу війну на Закерзонню. У 1945р. розпочалося переселення лемків з Польщі на територію Радянського союзу. Виселенцям обіцяли, що землю, будинки, які вони тут залишать, – отримають в Союзі. В день Богоявлення, 19 січня 1946р., о.Степан Венгринович разом зі своєю дружиною був вивезений з сяноцької землі. Тиждень тривала подорож з Сянока до Самбора, шлях який звичайно долається за півтора або дві години. В кінці з пригодами доїхали до старенького батька, який жив в парафіяльному домі, а звідси згодом переїхали до Самбора.Тут о.
Венгринович дістав знищену хату, яку треба било допвести до придатности життя, а також очистив криницю, зробив огорожу і засіяв квітина вкруги дому. Сам священик влаштувався працівником музею «Бойківщина» у Самборі. “Для відвідувачів, хто собі бажав, – згадує о. Степан, – я об’ясняв експонати, а головно стеріг, щоб хтось чогось не вкрав”. Поза тим, він підпільно виконував своє священиче служіння. Однак, так працювати о. Венгриновичу довго не вдалося. Одного разу до музею зайшли якісь добре одягнуті мужчини, о.Стефан витираючи порохи, став їм пояснювати експонати і з цього почалася трагедія. Його покликали на другий день на пригрозливий допит і за пару днів в ночі вдерлося пару військових з вигуками: «Собирай барахло, два часа строк на опаковку, на Сибир поедеш». Отець з дружиною перехрестилися і зв’язали в тлумак своє добро і рушили в далеку дорогу.
Якже так,думав Отець,без суду і вироку залишити все на поталу. Був це травень 1948р., якийзапочаткував найскладніший період в життіо. С. Венгриновича. Під час подорожі чекісти перепроваджували обшуки і так з лагера в лагер їх перевозили, робили збірки перераховували присутніх, бо таких ув’язнених було значно більше. До них виголошувано застрашуючі промови і так тих невинних людей тьогали.По дорозі декілька разів кликали о. С. Венгриновича на допити, в одному слідчий о. Степана звинувачував в приналежності до ОУН, а фактично основний закид був такий, що о.Степан не погодився зректися свого священства і не підписав згоди стати батюшкою РПЦ, яка була тоді на услугах КҐБ. Бракує слів, щоб передати всі моральні і фізичні муки о. Стефана.
Врешті у травні 1950р. усіх ув’язнених вивезли з Бориславського табору, поїздом від 6 травня до 4 червня 1950 року везли їх на Сибір. До перевезення застосовано товарові вагони без санітарного забеспечення. Умови перевезення ув’язнених були в край жахливими. У вагоні о. Степан служив Божественну Літургію на зелені свята.Втршті поїзд доїхав до Хабаровська.
Звідси на другий день довезли їх машинами на берег ріки Амур навантажили на барку і корабель потягнув вниз ріки аж під Комсомольськ. Звідси пливли вони три доби, на харч їм давали рибу. Зупинилисяв посьолку Джонка, Нанайського р-н., Хабаровської обл. , це було доцельове місце заслання о. С. Венгриновича. Тут, недалеко селища Інокентіївка, на високому березі на мішках та клунках відправляли деякі священики першу Службу Божу. Був це червнь 1950р. „Тут вже мешкали депортовані, ще з 1948р., – описує у своєму свідченні о.Підлісецький. Усі депортовані з початку жили у шатрах. О.Степан Венгринович та о. Котлярчук любили майструвати і ще до зими зуміли збудувати собі хату.Сам о.Венгринович пригадуючи своє поселення так писав: “Ми будували в тайзі нове містечко. Як приїхали, то була тільки одна непроходима тайга. Сьогодні вже є городці, плоти, хвірточки коло кожної хати. А поза цим – ліс, багно, одна крамниця і багато пияків”.
Крім того, кожен депортований був змушений додатково виконувати важку примусову працю, за символічну винагороду. При важкій праці о. Венгринович втратив здоров’я. Він захворів на ревматизм. Ця хвороба не дає йому ні сидіти, ні ходити. Немає відповідного харчу, систиматично вилітають зуби. Болючим для священика було й те, що “тут безбожні вояки насміхаються з релігії із різьби розп’ятого Христа.
Тому-то о. Венгринович при кожній нагоді намагався оживити іскорку надії і з усіх сил скріплював віру своїх співбратів у засланні. Ось зразок однієї з його проповідей: “Хотів би вам сказати щось гарного і потішного: ми – спецпереселенці, але чи знаєте, що багато-багато років перед нами, був один маленький переселенець Ісусик. Дитятко хотіли вбити. Тоді вночі, випровадив св. Йосиф ослятко, посадив Матір з Дитинкою, взяв уздечку і пішли в далеку незнану чужину. Покинули своє рідне село Назарет, свою хатинку, і пішли.
Ми їхали сюди місяць й Вони їхали місяць, а може й довше. Ми залізницею, а Ісусик на ослятку, бо залізниці тоді ще не було. Дорога була небезпечна. Чужі люди, чужа мова. І не раз, там в Єгипті, на чужині, сідав маленький Ісусик на коліна мами – Матері Божої й питав: «Мамо! Коли вернемося додому?» А Мати Божа тулила Дитятко до себе і розказувала казку про рідний край, про хатку в садочку і про виноград, що під хатою заглядав до вікон. «Вернемося, Дитинко. Напевно вернемося». І та радісна хвилина прийшла.
Ангел з’явився св. Йосифові у сні і сказав: «Бери Дитя і Матір та вертайся до землі Ізраїлевої, бо померли ті, що хотіли вбити Дитятко». І до нас, у свій час, також прийде ангел. Чи цим ангелом буде закон, чи амністія, чи повідомлення в газеті або інша вістка – це Божа воля. Прийде і до тебе, брате, ангел і торкнувши в плече тебе ніччю, скаже: «Вставай! Бери жінку й діточки і вертайтеся до рідної землі, бо там вже дзвони дзвонять і там ваші рідні виходять на станцію, вас зустрічати». Цього вам, дорогі, бажаю. Бажаю вам цього ангела, відвалить камінь і заведе нас до рідної хати. Це моя потіха для вас, мої рідні браття на засланні”.
О. Степан Венгринович був зразком для інших своєю ревністю, невгасною надією, безнастанним служінням та молитвою. Він і в таких важких умовах продовжував своє ієрейське служіння. Ось як про нього згадує у своєму інтерв’ю Марія Винницька: “Ми часом збиралися на якісь свята, чи на іменини, чи на уродини то він (о. Венгринович) все мав готове якесь оповідання, все нам щось прочитав. І звичайно, він писав не в сумних тонах, а власне, в таких веселих, таких смішних, навіть комедійні епізоди вишукував в тому всьому.
Він може, навіть, власне, підтримати на духу, розвеселити. о. Степан був дуже приємний, був дуже веселий чоловік, компанійський. До кожного заговорив, кожному міг щось порадити. Був, власне, як то кажуть, душа-чоловік”. А п.Анна Лесів у своєму інтерв’ю каже, що “навіть всі наші священики, котрі там були, то так до нього (о. Венгриновича) йшли, він був, може, і деканом над ними… Всі до нього йшли по пораду”. Доречі в поселенні Джонка та Інокентіїка мешкало багато наших священиків. Це – о. Михайло Горечко, який один з перших там помер; о. Маркіян Микитка зі Стрия; о. Мирон Підлісецький, що мешкав в одному домі з о.Степаном; о. Роман Гузан з Івано-Франківщини, напарник о. Венгриновича при роботі; о. Володимир Логінський (Лугинський) зі Стрия;о. Костянтин Левицький з Єзуполя; о. Костянтин Котлярчук, що з цілою своєю сім’єю також мешкав з о. Степаном; о.Михайло Петраш з с.Грабовець (Івонофранківщина); о. Обирейко; о. Сірецький; о. Володимир Шкретко з Галича; о. Орищук з Івано-Франківська. Згадуються також о. Чупей, о. Ганушевський, о. Малиновський та ін. В будиночку, де мешкав о.Степан жило три родини. Це – сім’я о. Костянтина Котлярчука, о. Мирона Підлісецького та обоє Венгриновичів, Степан та Софія, отже – “багато людей: старі, молоді й діти”.Тут на вигнанні, – у іншому місці пише священик, – ми стали дійсними братами й сестрами.
Ніколи ніхто не нарікає на Бога, навіть серед найбільших труднощів і болів. Дуже докучливими у тайзі є також комарі. Є чимало інших болісних терпінь, які на добро й радість можутьповернутися. На жаль пів року перед своєю смертю о. Степан раптово захворів. Була люта зима, дуло снігом, а температура доходила до мінус 40 ст. Його бажко хворого везли принагідним автом до лікаря. Ця подорож була суцільною мартирологією так хворого, як і водія, якихй добирався до лікаря несправною машиною. Останні місяці заслання о. Венгринович і його важка недуга, завдавала великі клопоти для дружини і співжителів, які багато, особливо в останні дні його життя, допомагали.
Врешті рознеслася вістка, що о.Степан Венгринович 19 червня 1954р. помер.За словами о. Підлісецькогоо. Степан дістав, ніби, інфаркт і помер.
П.Марія Винницька передбачує, що о.Венгринович “ішов по дорозі, просто впав і помер… від крововиливу в мозг”. А те, що о.С. Венгринович тішився великою шаною і популєрністю на його великий похорон, зібралися всі священики, які там були, зійшлися всі мешканці. Як пише п. Винницька. “Похорон був глибоко молитовний з хоругвами і процесією. Люди швидко підготували все, що неохідне на похорон.Коцюба Іван, колишній учень о. Венгриновича, називає о. Степана Венгриновича за життя Святим, -він пише: “Коли мені трудно і тяжко я звертаюсь до о. Степана Венгриновича і молюсь до нього і прошу о допомогу…
Він є весь час зі мною, бо він мій учитель і педагог, він зі мною на все життя,” – з вдячністю доповнює цю думку Осип Лаб’як, ми пишаємось, що ми були учнями такої прекрасної і шляхетної людини, як о. Степан Венгриновський. Понад 3600 років тому пророк Мойсей написав, що Ізраїль – це ,,Край хороший… Край оливкового дерева’’(Закон 8:7, 8).
Дерева, якого неможливо знищити. Навіть якщо його зрубати, пень незабаром пустить молоді паростки, які відродять життя. Наші страждальники немов це оливкове дерево, яке запевняє незнищимість нашої віри й безмежною любови до Провідників церкви, які без канонізації стали святими за своє земське життя.
Ярослав Стех