Нубійські піраміди – спадщина ЮНЕСКО

  • admin
  • 01.03.2021
  • Коментарі Вимкнено до Нубійські піраміди – спадщина ЮНЕСКО

У Нубії на півночі Судану археологами з Єгипту знайдена найдавніша піраміда на Землі. На їхню думку, їй близько 6000 років. Дослідники вважають, що можливо це було перше царство, яке стало предтечею пізніших царств долини Нілу. За часів перших нубійських пірамід у цьому регіоні клімат був значно м’якішим. Причому відкрита піраміда нічого спільного не має з більш пізнім Нубійський царством.

Історія Нубії, великої області в долині Нілу, яку сьогодні займає сучасний Судан, – це майже завжди історія суперництва з більш древнім і могутнім північним сусідом, Єгиптом. У різний час на території Нубії розташовувалися три Кушитські царства: найдавніше, Керма, з’явилося в 2600 році до н.е., проіснувавши до 1520 року до н.е .; другим було царство Напата (з 1000 по 300 рік до н.е.) і третім, найвідомішим, стало Мерое (300 м до н.е. по 300 р н.е.).

Бажання нубійців виявитися більш могутнім за Єгипет привело до того, що цар Кашт, правитель Напате, в 770 році до н.е. завоював велику частину території Єгипту, проте тільки його синові, фараону Пі вдалося по-справжньому керувати захопленими землями.

Цей період в історії Нубії і Єгипту відомий як правління Двадцять п’ятої династії, яке закінчилося разом з приходом ассірійців в 656 році до н.е. Саме тоді на ділянці ель-Курру були побудовані перші нубійскі піраміди, а цар Кашт став першим правителем, похованим всередині піраміди за останні вісім сотень літ. З його усипальниці і почалося будівництво 223 нубійських пірамід, що розтягнулося на кілька століть.

Крім царя Кашта і його сина Пі, в пірамідах ел-Курру були поховані кілька їх наступників і чотирнадцять цариць. У столиці царства Напата, місті Нурі, стародавні будівельники звели найбільшу піраміду – усипальницю фараона Тахарка. За нубійскими мірками її розміри були величезними: майже 52 кв. метра основи і більше 40 метрів у висоту. Всього в пірамідах Нурі знайшли останній притулок 21 цар, 52 принца і цариці. Їх тіла помістили в масивні гранітні саркофаги, деякі вагою більше п’ятнадцяти тонн.

Однак найбільше число пірамід зосередилося на території Центрального Судану, в Мерое, який сьогодні вважається одним з найбільших археологічних пам’яток. Тут упокоїлися більше сорока цариць і царів, і кожна королівська гробниця була вкрита окремої пірамідою.

Історичну область в середній течії Нілу – від Асуана на півночі до суданського міста Дабба на півдні – прийнято називати Нубією. Назва це швидше за все походить від давньоєгипетського слова «нубу», що означає «золото» Примикають до Нілу невисокі скелясті гори, які дійсно рясніють золотоносним кварцом, з якого ще в глибоку давнину навчилися видобувати дорогоцінний метал.

Для древніх єгиптян Нубія з її вузькою прибережною долиною була свого роду «воротами в Африку». Коли єгипетська держава переживало періоди розквіту, фараони захоплювали Нубию; коли Єгипет слабшав, нубийци повставали і знову знаходили незалежність У VIII-VII століттях до нашої ери нубийци навіть самі утворили XXV династію правителів Єгипту і півстоліття правили країною.

Розкопки в долині Муссаварат-ель-Суфра допомогли вченим відкрити завісу таємниці над історією стародавнього держави Мерое – колись великої і могутньої. Тут зроблено чимало відкриттів, зокрема, розкопані і досліджені піраміди правителів Куша, правда, пограбовані вже в незапам’ятні часи; знайдені складні підземні ходи, які вели до усипальниць цариць…

Англійський історик Б. Девідсон так описував це місто, мало вивчений ще й сьогодні: «У Мерое і прилеглих до нього районах збереглися руїни палаців і храмів, що представляють собою породження цивілізації, яка процвітала понад 2000 років тому. А навколо руїн, все ще зберігають свою минулу велич, лежать могильні кургани тих, хто створював ці палаци і храми … Стіни з червоної базальту, поцятковані таємничими письменами; фрагменти барельєфів з білого алебастру, колись прикрашали чудові фортеці і храми; черепки пофарбованої глиняного посуду, камені, які не втратили ще своїх яскравих візерунків, – все це сліди великої цивілізації. Там і сям сумно стоять покинуті гранітні статуї Амон-Ра … і вітер пустелі носить над ними хмари коричнево-жовтого піску».

Перші століття в історії Куша були пов’язані ще з єгипетським пануванням: царський будинок, аристократи і жерці багато в чому переймали єгипетські звичаї і моди, хоча, як вважає І. Можейко, ці чужі традиції навряд чи глибоко проникали в кушитське суспільство. Воно не тільки етнічно відрізнялося від єгипетського, а й заняття його населення були іншими: нубійці не були пов’язані з річкою, як єгиптяни з Нілом, велика частина їх території представляла савану, на якій вони займалися скотарством.

Приблизно до 800 року до нашої ери слабкі фараони XXII єгипетської династії змушені були надати Кушу незалежність. Столицею держави стало місто Напата – центр культу бога Амона, якого кушити зображували в образі барана. Через деякий час кушитські царі самі почали просуватися на північ, воювали вони і в південних номах Єгипту. Ряд завойовницьких походів почав цар Піанхі, який виявив себе вмілим полководцем: він знаходив слабкі місця в обороні противника, йшов на союзи з ворогували між собою номархами, не забуваючи при цьому шанувати єгипетських жерців.

Перемігши єгипетського фараона, кушитський цар і заснував XXV, «ефіопську», династію. Однак незабаром їх панування в Єгипті було перервано ассірійцями, озброєними залізними списами і мечами, проти яких бронзові і кам’яні знаряддя єгиптян і кушитів були безсилі. Однак ассірійці не стали переслідувати їх вгору по Нілу, і, таким чином, кушити зберегли свою незалежність.

Півтора тисячоліття жовті піски пустелі приховували руїни міста Мерое – столиці загадкового нубійського «царства Мерое». Про це місто греки і римляни дізналися в I тисячолітті до нашої ери, коли Мерое став столицею Нубії замість розташованої на північ від Напате. Однак на питання: «Чому була перенесена столиця? Коли це сталося точно і яка попередня історія самого міста?» – античні історики відповіді не дають. Лише крихти відомостей про Мерое донесли до нас твори римських і грецьких письменників. Відомо, наприклад, що територію міста Мерое називали «островом Мерое», який мав форму щита. На картах його зображували у вигляді круглого ділянки суші, з усіх боків оточеного притоками Нілу.

З Мерое в Рим кілька разів відправлялися посольства, але посланці і купці повідомляли римлянам лише уривчасті відомості про свою далеку батьківщину. Відомий також і той факт, що імператор Нерон в I столітті направив до Нубії своїх офіцерів, яким вдалося проникнути «далі Мерое». Отримані розвідниками дані знаменитий географ і натураліст Пліній Старший відтворив у своїй праці «Природна історія».

У ньому він, зокрема, повідомляє про керуючих Нубією загадкових цариць зі «спадковим ім’ям» Кандак; про храм у місті, присвячений єгипетському богу сонця Амону. З явним здивуванням зазначає Пліній незначні розміри міста, а далі слідує дуже примітна фраза: «Втім, цей острів, коли ефіопи досягли держави, користувався великою популярністю; кажуть, що він міг виставити 250 000 воїнів і давав притулок чотирьом тисячам художників».

Ще в 1822 році в тому місці, де за описами повинен був знаходитися Мерое, вчені виявили руїни великого міста. Але з повною упевненістю сказати, що це саме Мерое, було важко, так як жоден античний автор не вказав чітких меж цього царства. Тільки через сторіччя вдалося встановити, що згадуваний древніми авторами Мерое знаходився на правому березі основного русла Нілу – на тій території, яка з південного заходу обмежена блакитним Нілом, а з північного сходу – річкою Атбарі. Правда, ця територія має не круглу форму (як думали в давнину), а квадратну.

На початку 1920-х років археологи досліджували тільки царські гробниці і храми, і лише в середині XX століття на території Мерое почалися систематичні і планомірні розкопки. Сторіччя пісок приховував історію стародавнього царства, але він же і зберіг її для нас.

Навесні 1960 року в жарких пісках Нубійскої пустелі працювала німецька археологічна експедиція. Коли вчені на чолі з професором Ф. Хінце приїхали в долину Муссаварат-ель-Суфра, вони побачили, що серед моря піску стирчать лише верхівки колон та розкидані в безладді кам’яні блоки. Однак вже під час пробних розкопок вчені виявили руїни храмів, гробниць і деяких інших споруд.

Потім роботи почалися в «Храмі левів», який названий так був через статую священного лева в ньому. Тут же археологи виявили картуші із зображенням царя Арнекамані, якого вони і вважають засновником «Храму левів». Збереглася і велика кількість написів, малюнків і рельєфних зображень, що прикрашала кам’яні блоки, з яких був складений цей древній храм. Недарма назва долини перекладається як «Місце, прикрашене зображеннями».

«Храм левів» в Мерое, присвячений львиноголовому богу війни і родючості Апедемаку, за припущенням Ф. Хінце, був зруйнований під час якоїсь раптової катастрофи, тому при його реконструкції ученим довелося прилаштовувати одну до іншої багатотонні кам’яні брили. Коли роботи були закінчені, перед ними постало чудове прямокутне спорудження, майже суцільно покрите рельєфними зображеннями і написами. На одному з рельєфів бог Апедемак зображений з цибулею в руці, на мотузці він веде полоненого.

Особливе враження справляють грандіозні рельєфи довжиною до 15 метрів, що зображують царя і наслідного принца перед богом Апедемаком, а також статуї левів, які колись зустрічали всіх, що входили в храм. За своїм мистецьким виконанням ці рельєфи і статуї ні в чому не поступаються єгипетським або вавилоно-ассірійським, так що слова Плінія про «чотирьох тисяч художників», мабуть, були недалекі від дійсності. Всередині «Храму левів» було знайдено багато листового золота, яким, за припущеннями вчених, були покриті внутрішні колони храму.

У 30 кілометрах від Мерое лежать величні руїни палацу одного з правителів Куша. Німецькі археологи досліджували і «хафір» – круглий резервуар для збору дощової води. Ця гігантська цистерна діаметром близько 250 і глибиною до 10 метрів могла забезпечити водою не менше 300 000 чоловік. «Хафір» був облицьований каменем і оточений фортечною стіною. Вчені припустили, що він знаходився всередині укріпленого притулку, щоб в разі тривалої облоги можна було зберегти настільки дорогоцінний запас води. Досліджуючи територію навколо «хафіра», німецькі археологи виявили і водопровідну мережу – канали та кам’яні підземні труби. Залишки зрошувальної системи показують, що навколо палацу лежали оброблені поля, а зелені дерева давали тінь і прохолоду кам’яних терасах.

Деякі вчені вважають, що Мерое став столицею Кушитського царства ще в IV столітті до нашої ери. Однак І. Можейко припустив, що це сталося тільки на рубежі нашої ери, виходячи з того факту, що до цього часу гробниці богинь-цариць починають зводити саме в Мерое, а не в Напате. Він вважає, що, можливо, однією з причин перенесення столиці стала пустеля, яка все ближче і ближче посувалася до Напате.

Однак існують й інші версії. Наприклад, з часів Плінія вважалося, що в Нубії в період її розквіту панувала єгипетська релігія і особливим впливом користувалися жерці бога Амона. Оракулів цього бога в Напате навіть називали «вищою державною інстанцією», так як від них залежало остаточне рішення багатьох державних питань.

Написи і рельєфи «Храму левів», побудованого між 235 і 221 роками до нашої ери, показали, що розквіт Мерое був пов’язаний з культом бога Апедемака. По відношенню до нього всі інші боги, навіть єгипетські, займали підлегле становище. Таким чином, за «суперництвом» богів Амона і Апедемака ховалися досить реальні соціальні взаємини. Тому вчені і припустили, що переміщення кушитської столиці з Напате в Мерое пов’язано з боротьбою проти жерців бога Амона, а ознакою цієї боротьби стало звеличення культу національного бога Апедемака.