Про життя та діяльність Оксани Жникруп та Владислава Щербини

  • admin
  • 29.07.2021
  • Коментарі Вимкнено до Про життя та діяльність Оксани Жникруп та Владислава Щербини
 
Онук видатних українських скульпторів Оксани Жникруп (1931–1993 рр) та Владислава Щербини (1926-2017 рр) Максим Лозовий розповідає про життя та діяльність своїх предків на КЕКХЗ.
Місто Вишневе багате своєю історією, але не всім жителям громади вона відома. Особистості, які колись тут жили, працювали, розвивалися і стали тими, хто творив цю історію.
З початку 1970-х років і до 2006 року у місті Вишневе функціонував та розвивався Київський експериментальний кераміко-художній завод (КЕКХЗ).
 
«Я особисто не знав бабусю, адже народився за рік після її смерті. Але мама дуже багато розповідала мені про її життєвий шлях. Знаю, що у бабусі був м’який характер і вони з мамою були в гарних стосунках, що зараз називають дружбою між батьками і дітьми. У бабусі доволі важка біографія, її батько був репресований у 1937 році. Її безтурботне дитинство закінчилося тоді, коли їй виповнилося 6 років. Вона поневірялася зі своєю матір’ю по різних регіонах Росії і зрештою опинилася в Одесі.
Вона навчалася на скульптора в Одеському художньому училищі ім. Грекова. Спочатку це не було усвідомлене прагнення працювати з фарфором, але в підсумку фарфор виявився ідеальною формою саме для такого способу самовираження. Саме там вона і познайомилася з моїм дідом Владиславом Щербиною. Він на останньому курсі навчання почав приглядатися до фарфору. Після закінчення училища вони опинилися в Києві.
Бабуся справляла враження, не стільки зовнішністю, скільки відчуттям внутрішньої волі, була приваблива для оточуючих. Вона дуже любила танці, рок-н-рол, була завзятою театралкою, кіноманом, походжала на закриті покази французьких фільмів. Тобто, всі найкращі явища тієї епохи вона постійно вивчала. Це абсолютно прогресивна людина для того часу.
Сюжетні мотиви скульптур, які створювала бабуся, тісно переплелися з її життєвою позицією. Вишуканість, делікатність, плавність ліній, ліричність і ніжність – ось основні властивості її робіт. Основна фігура – це жінка в різних іпостасі, тобто не лише танцівниці, балерини, а й образ вчительки хімії, наприклад. Я вважаю, що це, свого роду, аналіз нереалізованої долі.
У 1958 році народилася моя мама Леонтіна. Але доля дідуся і бабусі склалася так, що у 1962 році вони розлучилися, але підтримували тісний зв’язок. Саме з подачі дідуся у мистецтво поринула і мама, сьогодні відома українська скульпторка-фарфористка Леонтіна Лозова. З самого початку її трудовий шлях також був тісно пов’язаний з Київським експериментальним кераміко-художнім заводом, на якому вона пропрацювала до самісінького закриття. У неї є ціла колекція відомих робіт, але зараз вона здебільшого створює щось суто для себе. Мій батько також абстрактний живописець.
Що я стану художником, я знав років з 5, але свідомо до вибору професії підійшов у 12 років. Мої батьки не готували мене до цього, мабуть вважали, що достатньо в родині художників, але я таки ним став, та останні кілька років працюю і з фарфором . Наразі моє завдання розширити кордони можливостей у розписі. Дід змалечку мені прищеплював поняття про смак, естетичне сприйняття, але ніколи не нав’язував своє бачення, розвивав індивідуальність. Саме він був мені ближчим, ніж навіть батьки, я завжди на нього рівнявся. Коли дід бачив, що хтось з його дітей чи онуків поринає у творчість, прості сімейні відносини ставилися на другий план. Проявлялася жорстка, безкомпромісна риторика, спроби направити на вірний шлях, розвинути здібності, навчити, але, водночас, це робилося з любов’ю.
Мені не подобається відношення до фарфору, яке панує зараз у світі. Більшість пов’язує це мистецтво з кітчем, застарілим непотребом, яке має прикрашати старовинні полички. Багато в чому вплинув на це судження радянський фарфор. Але я вважаю, що цей матеріал не поступається іншим, в плані серйозності художнього втілення. В цілому фарфор – це повноцінний, серйозний матеріал. Видатні митці працюють безпосередньо саме з ним.
У мене й досі дивні відчуття, коли у випадкових місцях, заходячи до когось в гості чи відвідуючи виставки, спостерігаю бабусин «Іспанський танок”, це одна із найпопулярніших робіт чи “Одарку і Карась” дідуся. До речі, у дідусевій майстерні неможна було вимовляти вислів “Одарка і Карась”, він терпіти не міг ці роботи, хоча сам же їх виготовляв. Він був одним з небагатьох людей, хто міг сказати, що ця робота талановита, виготовлена чудово, хоча вона мені і не подобається. Дід володів вмінням вимикати особисту думку і емоції і сприймати все об’єктивно.
На заводі були різні періоди, працювали з матеріалом різної якості, що можна було вирізнити за відтінком, і дід завжди говорив: “Якщо матеріал не білосніжно білий чи з блакитним відтінком, це все одно що онуча”. Збереглося безліч ескізів робіт, але в більшості дідусеві, адже бабуся не дуже любила малювати ескізи.
Коли закривався кераміко-художній завод бабуся була тяжко хворіла. Але, впевнений, вона не пошкодувала б слів для оцінки ситуації. Дід завжди знав, що зможе самореалізуватися якщо не на цьому заводі, то в іншому місці, він був самодостатнім, самовпевненим художником.
У 2000 році представники одного з найдорожчих художників світу Джеффа Кунса запропонували нам підписати контракт на право використання в роботі фігури юної танцівниці “Балерини Лєночки”, яку виготовила безпосередньо моя бабуся саме на КЕКХЗ. Нам натякнули, що аби ми не погодилися дати право на використання, то питання вирішилося б і без нас. Порадившись в родинному колі ми погодилися на умови американців. Підписавши контракт, мама навіть отримала незначну суму коштів.
Мене в певній мірі обурив шквал інформації навколо постаті моєї бабусі та її творчості. Адже до цього великі діячі навіть не згадували про існування українського фарфору та зокрема скульпторки-фарфористки Оксани Жникруп. До нашої сім’ї незабаром звернулося безліч іноземних видань, телевізійних каналів з проханням дати коментар. Зауважу лиш те, що не було такого, щоб ми шукали можливість отримати від цього кошти. Проаналізувавши роботу Кунса, ми розуміли, чому він акцентував увагу саме на цю фігуру серед безлічі інших. Він великий шанувальник категорії мистецтва кітч і саме в цій роботі він вбачав ікону культури.
Джефф Кунс встановив у Нью Йорку тимчасову велетенську версію «Балерини Лєночки», що привернуло увагу світової спільноти. Особисто я декілька разів давав коментар з цього приводу іноземній пресі, журналісти розвинули м’яко кажучи цілу історію та подали недостовірну інформацію. Хоча насправді ніякого резонансу не було. Історія з Джеффом Кунсом закінчилася рівно тоді, як були підписані документи. Та саме завдяки Кунсу одна із унікальних робіт бабусі стала відомою на весь світ.
Цікавим був в історії і той факт, що через 10 років, після того, як Джефф Кунс отримав від нас ліцензію, журналісти почали шукати спадкоємців Оксани Жникруп. Де ж всі були тоді, коли така талановита особистість помирала в злиднях, чому тоді про неї ніхто не згадував?
Особисто я ціную роботи своїх предків, які ніхто не бачив, які не тиражувалися. Особливе значення має бабусина робота «Танці світу» виготовлена у 1953 році, коли їй було лише 22 роки та «Ярославна». Фігури створені у 1-2 екземплярах і їх ніде немає, лише у родинній колекції. Для мене це тріумф творчості, відображення жіночності, краси, пластичності.
Мамі неодноразово пропонували організувати виставку робіт Оксани Жникруп. Я вважаю, що є всі можливості представити вишукані роботи і в місті, де народжувалися ідеї і виготовлялися унікальні витвори мистецтва».