Новорічний науковий дайджест підбиває підсумки подій у світі науки, які, якщо й не перевернули наші уявлення про світ, то, принаймні, чомусь нас навчили і чимось потішили.

Чарівне кільце від похмілля

Чи може золотий перстень з аметистом запобігти сп’янінню чи врятувати від похмілля? Питання, звичайно, спірне, проте археологи, які виявили його під час розкопок найбільшого в регіоні виноробного заводу часів Візантійської імперії в районі ізраїльського міста Явне, вважають, що тисячу років тому ця прикраса могла виконувати саме таку функцію. Чи принаймні її власник на це сильно розраховував.

“Аметист згадується в біблії як один з 12 дорогоцінних каменів церемоніального наперсника, який первосвященник Єрусалимського храму носив на грудях, – пояснює експерт з давніх прикрас Управління старовини Ізраїлю (IAA) Амір Голані, який мав можливість вивчити перстень. – Цьому каменю приписують багато корисних властивостей, зокрема захист носія від побічного ефекту непомірної пиятики – похмілля, яке й тисячу років тому було бичем питущої людини”.

Швидше за все, приписувати аметисту здатність згладжувати симптоми похмілля почали давні греки (у перекладі з давньогрецької означає αμέθυστος “не п’яний”). Та вони навигадували стільки міфів, що ми досі не можемо розібратися, де вигадка, а де видозмінені часом історичні факти.

Так чи інакше, аметисти донедавна вважалися дорогоцінними каменями поряд з рубінами та смарагдами, і лише відкриття великих покладів цього мінералу в Бразилії XIX століття знизило їхній статус і ціну.

Але повернімося до нашого персня. Його виявили на місці дуже великого винного заводу – про це свідчать численні розбиті та цілі керамічні ємності й характерне для винного виробництва обладнання. Якщо дивитися на масштаби виробництва, яке існувало на цьому місці не одну сотню років, завод виробляв на рік до 2 млн літрів білого вина, яке експортували до країн Європи та Азії через порти Ашкелону та Гази.

Хоча шар, в якому знайшли перстень, належить до VII століття н.е., такі золоті прикраси з аметистами були популярні серед римської знаті ще в III столітті. Тож, на думку археологів, каблучку могли зробити раніше, а потім передавали з покоління до покоління, поки останній власник не загубив її на винзаводі.

До речі, носіння персня як превентивний захід від похмілля – лише одна з гіпотез. Цілком імовірно, каже керівник розкопок на місці давньої винокурні Елі Хаддад, що власник одягав каблучку, щоб мати можливість пити й не п’яніти (розумний запобіжний захід, коли маєш доступ до необмежених запасів вина). А може, перстень просто служив символом влади та багатства, каже археолог, адже попри те, що сьогодні ми вже накопичили достатньо знань про давнє минуле, безліч дрібних деталей загубилося у століттях.

Смертоносна морква, яка вбиває ковід

Не всяка морква корисна. А коли йдеться про смертоносну ворсинчасту моркву Thapsia villosa, то, як можна здогадатися з назви, вона взагалі є небезпечною для життя. Але, як з’ясували дослідники з Ноттінгемського університету, все не так погано: антивірусний препарат на рослинній основі тапісгаргін (ТГ) в лабораторних умовах ефективно вбиває усі різновиди SARS-CoV-2, включно з варіантом “Дельта”, який на момент дослідження розповсюджувався найшвидше.

Ще у лютому вчені наочно продемонстрували, що ТГ можна успішно застосовувати проти багатьох вірусів.

Як показали лабораторні експерименти зі спеціально вирощеними клітинними культурами, доза ТГ, введена до інфікування або під час активної фази, блокувала різні варіанти SARS-CoV-2 і запускала потужну захисну реакцію.

“Однієї попередньої дози ТГ було достатньо для ефективного блокування як одноваріантних інфекцій, так і інфекцій у будь-якій іншій комбінації”, – пишуть вчені, за словами яких, орієнтований на носія антивірусний препарат, як виглядає, руйнує механізми вірусу, що дозволяють йому проникати в клітину-носій, там реплікуватися й поширюватися далі організмом.

“Доступні нам дані щодо вірусів грипу, респіраторних вірусів та коронавірусів, включно з SARS-CoV-2, вказують на те, що ТГ не перешкоджає проникненню вірусу в організм, а скоріше перекриває внутрішньоклітинні шляхи його реплікації”, – уточнюють дослідники, наголошуючи, що ТГ діє однаково ефективно проти усіх варіантів.

Фахівці визнають, що за нинішніх темпів вакцинації (не найшвидших, якщо врахувати дедалі більший опір з боку антивакцинаторів) та розповсюдження коронавірусу пошук нових ліків від Covid-19 залишається пріоритетним завданням. І хоча ніхто не може з упевненістю сказати, як поведеться ТГ щодо майбутніх штамів, результати попередніх досліджень виглядають дуже обнадійливими.

Звичайно, розробка самих ліків, ефективних і при цьому безпечних для людей (не варто забувати, що ми маємо справу з високотоксичною “морквиною”) і подальші клінічні випробування вимагатимуть часу, але перший важливий крок вже зроблено.

Зізнаймося чесно – секс того не вартий. Справді, стільки зусиль і заради чого? Чи не простіше розмножуватися без сторонньої допомоги та зайвого головного болю?

На жаль, еволюція диктує свої правила й жорстоко карає за відсутність сексу. Рано чи пізно усі еукаріоти (живі істоти, клітини яких містять ядро, зокрема й ми, люди) змушені обмінюватися хромосомами для підтримки генної різноманітності або опинитися на межі вимирання.

Таке загальне правило, але панцирний кліщ Oppiella nova вирішив стати поодиноким винятком і відмовився від сексу. Зовсім.

Ці крихітні, в одну п’яту міліметра, кліщі мають по дві копії кожної хромосоми, і це дозволяє зараховувати їх до диплоїдних (тобто таких, що містять одну або кілька хромосом більш ніж у подвійній кількості) організмів – таких, як ми з вами.

Але, порівнявши його геном з геномом близького родича, кліща Oppiella subpectinata, вчені дійшли висновку, що цей унікум дав обітницю безшлюбності кілька мільйонів років тому, й при цьому продовжує успішно виживати!

Обмін хромосомами та їхнє змішування дозволяють створити безліч генетичних комбінацій, які можуть відіграти вирішальну роль у важкі часи: якщо трапилася чума, різко змінився клімат або з’явився смертельний новий хижак, усі помруть, але завжди знайдеться кілька індивідуумів, які здатні цьому протистояти та продовжити рід.

Власне, секс – саме про це, але все йому супутнє – від пошуку партнера та боротьби за нього до труднощів вагітності – це та висока ціна, яку доводиться платити за генетичну різноманітність.

Але є й інший спосіб підтримувати генну варіативність, не вдаючись до статевого розмноження. Це процес мутації в одних і тих же генах, що дозволяє створити унікальний генний підпис у безстатевих організмів.

Така мутація, відома як ефект Мезельсона (на ім’я гарвардського генетика Метью Мезельсона) цілком впевнено дозволяє називати диплоїдний організм асексуальним, тобто таким, що не має статі.

Проте проблема з ефектом Мезельсона у тому, що досі ніхто не зміг надати однозначного свідчення його прояви. Так, одні стародавні види, які вважалися безстатевими, насправді виявлялися не такими вже й стародавніми, інші прихильники утримання – який скандал! – на перевірку виявлялися любителями оргій, що сильно урізноманітнювали їхні гени.

А вченим потрібен вагомий доказ генної варіативності у тварини, яка дуже давно відмовилася від статевого розмноження й ніколи вже до нього не поверталася.

Що і привело їх до панцирних кліщів O. nova, які відокремилися від загального пращура усіх кліщів від 6 до 16 млн років тому й відтоді на практиці демонстрували дію ефекту Мезельсона, успішно розмножуючись самі по собі.

Враховуючи розміри цих кліщів, вченим довелося чимало попрацювати, спочатку для того, щоб знайти їх, а потім – щоб отримати генний матеріал. Потім знадобилося створити спеціальну програму для аналізу ДНК, але у результаті дослідники отримали винагороду.

“Результати наших аналізів однозначно довели, що O. nova розмножуються виключно безстатевим шляхом, – наголошує автор дослідження, спеціаліст у галузі репродуктивної біології Лозаннського університету Єнс Баст. – Тож коли йдеться про роботу еволюції без сексу, ці панцирні кліщі можуть піднести не один сюрприз”.

Звичайно, визнають вчені, ці кліщі – рідкісний виняток, і у безстатевого розмноження теж вистачає мінусів. Однак 6 млн років успішного життя без сексу про дещо говорять.

Чому виправдовуватися краще спокійно

Якщо людина починає палко виправдовуватися у відповідь на звинувачення на свою адресу, більшості з нас зазвичай здається, що вона таким чином хоче відвести від себе підозри, а отже, вона справді винна. Але зізнайтеся, як часто ви насправді можете відрізнити брехню від правди? Рідко. Тільки якщо ви самі – не затятий брехун.

Ось і дослідники з Університету Торонто на чолі з Кетрін Деселлес, які опитали в інтернеті понад 4 тис. добровольців, у своїй новій роботі (вона опублікована в Psychological Science) стверджують, що лють чи злість незмінно сприймають як ознаку вини.

Причому ця схема працює у найрізноманітніших контекстах, від відтворення судових процесів над обвинуваченими у тяжких злочинах до сценаріїв, коли йдеться про звинувачення у подружній зраді чи банальній крадіжці.

У кожному випадку учасники експерименту були більш схильні покласти провину на вигаданих персонажів, які затято її заперечували, ніж на тих, хто чинив опір більш мляво, не підвищуючи голосу й не вдаючись до ненормативної лексики. І ще більше вони були готові повірити в невинуватість тих, хто м’яко та спокійно доводив свою непричетність до злочину.

Але, можливо, такий підхід – для непосвячених, а вже ті, хто постійно має справу зі злочинами та доказами, на таке не пристають? Ще й як пристають. У ході експериментів за участю професіоналів – слідчих, юристів, поліцейських – з’ясувалося, що вони так само вірять у спокійне заперечення провини та схильні побачити цю провину в палкому запереченні.

Цікаво, що учасники експерименту, коли їм запропонували згадати реальні ситуації зі свого життя, зізнавалися, що набагато бурхливіше реагували на необґрунтовані звинувачення, ніж на реальні, причому незалежно від того, наскільки важкою була провина – від зради дружини до взятої з холодильника на роботі чужої упаковки йогурту.

Зрозуміло, у будь-яких ситуаціях важливо розуміти, що є справжньою ознакою провини або її відсутності. Однак є відразу кілька причин, через які на основі нового дослідження не варто ухвалювати однозначних рішень.

І насамперед тому, що неадекватна емоційна реакція, яка не відповідає рівню висунутих звинувачень, все ж таки може бути ознакою провини. Принаймні, це дослідження спростувати це не береться.

Під гаряче щупальце: як відвадити настирливого залицяльника

Людина – не єдина жива істота, яка вміє кидатися різними предметами, проте прицільно жбурляти, скажімо, каміння в інших тварин або навіть представників власного виду вміють лише лічені одиниці видів, зокрема шимпанзе. І ось тепер до них несподівано приєдналися представники зовсім іншої ніші – восьминоги.

Аналіз підводних зйомок біля берегів Австралії наочно продемонстрував, як восьминоги, в переважній більшості – самки, кидаються різними предметами (й часто влучають) у восьминогів-самців, які до них залицяються.

“Це досить рідкісне явище, – пояснює автор дослідження, співробітник університету Сіднея Пітер Годфрі-Сміт. – І тим паче рідкісні випадки, коли мішенню є представники свого виду”.

Ще в 2015 році, спостерігаючи за поведінкою звичайних сіднейських восьминогів (Octopus tetricus) в океанічній затоці Джервіс-Бей, яка навіть отримала назву “Октополіс” завдяки величезній колонії цих молюсків, Годфрі-Сміт та його колеги звернули увагу на те, що деякі восьминоги жбурляли мушлі молюсків, мул та інші предмети, що траплялися під щупальця, в різні боки, зокрема й у своїх родичів.

Восьминоги брали предмети щупальцями й ​​підносили їх до отворів сифонів – спеціальних трубок, якими під тиском виходить вода. Зазвичай цей струмінь води головоногі молюски використовують для реактивного руху, але в цьому випадку сифони виконували роль водяних гармат, що запускають снаряди на пристойну відстань.

Але тоді вчені не були впевнені в тому, що восьминоги свідомо в когось цілять, тим паче що й раніше вже було відомо, що вони вміють спритно відкидати залишки їжі або ґрунт під час викопування своїх сховищ.

Проте тривалі спостереження підтвердили, що восьминоги й справді усвідомлено кидають один в одного різними предметами.

Наприклад, одну з самок заскочили, коли вона не менше 10 разів жбурляла мулом у восьминога, який наполегливо до неї залицявся, й при цьому п’ять разів поцілила у залицяльника.

“Ця низка дій здалася мені найпереконливішою з усіх”, – зізнається Годфрі-Сміт.

При цьому самець намагався ухилитися, двічі навіть вгадав напрямок кидка і встиг це зробити.

До того ж під час “бурових робіт” восьминоги зазвичай жбурляють ґрунт передніми двома щупальцями, а за бажання в когось поцілити використовують перше та друге щупальця праворуч або ліворуч – так зручніше робити прицільний кидок.

В одному випадку восьминіг не став користуватися сифоном, а спритно жбурнув стулку мушлі – й влучив – закрутивши її щупальцем на кшталт фрісбі, що літає.

Цікаво, що попри цілеспрямовані атаки з боку самок, самці не намагалися відповідати тим самим. До того ж часто самки починали жбурляти предмети вже після сварки, причому кидали їх не в інших восьминогів, а просто так, ніби хотіли не зачепити конкретного кривдника, а швидше виплеснути емоції.

І лише одного разу вчені помітили, як самець, відкинутий самкою, у розпачу жбурнув убік стулку молюска. І почервонів.

Були б гроші, або Чим мавпа-капуцин відрізняється від біржового гравця

Приємно почуватися вінцями творіння, приємно думати, що тільки нам, виду Homo Sapiens, зрозумілі такі складні концепції як товарно-грошові відносини, до яких ми вперто йшли сотні тисяч років (щоб тепер активно боротися з глобалізацією).

Проте під час експерименту за участю мавп-капуцинів економіст Кіт Чен та психологиня Лорі Сантос з Єльського університету наочно довели, що концепція грошей не далека від приматів, більш того, вони швидко розуміють, як ними можна скористатися.

“У капуцинів крихітний мозок, і він зосереджений на сексі та їжі, – пишуть Чен і Сантос у своїй науковій праці, – капуцина можна охарактеризувати як один бездонний шлунок, його можна годувати цілий день, поки його не знудить, після чого він негайно прийде за добавкою”.

Власне, саме ці егоїстичні та примітивні позиви вчені й використали у своєму експерименті, попередньо навчивши мавп “купувати” виноград, яблука та інші смаколики. І поки економіст вивчав мотиви, що їх спонукали, психологиня зосередилася на самій поведінці приматів.

Грошима був жетон – сріблястий диск з діркою посередині. Декілька місяців мавп навчали навичками купівлі-продажу, й після того, як капуцини усвідомили, що за жетон можна придбати щось смачне, кожній мавпі видали на кишенькові витрати по 12 жетонів, залишивши за ними право вибирати, на яку їжу (за різною ціною ) вони хочуть їх витратити.

В результаті з’ясувалося, що мавпи чудово розуміють, що скільки коштує, і навіть оцінюють свій бюджет. А коли влаштували акцію зниження цін на желатинові цукерки, й за ті ж гроші можна було купити більше цукерок, ніж винограду, мавпи відреагували точно відповідно до законів ринку.

На наступному етапі капуцинів навчили основ гри на гроші, й вони стали ухвалювати такі самі ірраціональні рішення, як люди, що підсіли на азартні ігри.

За словами Чена, це зробило мавп статистично майже не відмінними від більшості інвесторів та біржових гравців.

Але чи справді капуцини зрозуміли вартість грошей або ж вони діяли бездумно лише заради того, щоб отримати смакоту? Коли дослідники нарізали огірок дисками, що нагадували “гроші” капуцинів, а не звичайними кубиками, одна з мавп задумливо пожувала свій шматок огірка й негайно повернула його людям, сподіваючись купити на нього щось смачніше.

Доходило й до крадіжки. І хоча жодна з мавп не намагалася запасатися жетонами про запас, усі без винятку хотіли отримати більше жетонів, ніж їм належало.

А коли один хитрий капуцин зміг схопити цілу тацю з жетонами й пустився навтіки, у вольєрі почалася така метушня, наче грабіжники, що тікали від поліції, почали кидати на дорогу гроші з мішка.

Концепція грошей передбачає, що ви знаєте, що можете витратити їх на товари та послуги. Так ось, дослідники зробили ще одне цікаве спостереження: під час тієї ж історії з вкраденим лотком жетонів одна з мавп вирішила сплатити жетонами за сексуальні послуги, а “повія” негайно використала виручку для покупки винограду. Загалом були б гроші, а як ними скористатися, мавпи можуть розібратися й без підказки.

Спермацетова Флора: богиня, до якої не доклав руки Леонардо

Це погруддя римської богині Флори з колекції художнього Музею Боде в Берліні досі офіційно вважали твором генія епохи Ренесансу Леонардо да Вінчі. І хоча багато мистецтвознавців заперечували проти такого атрибутування, вказуючи на те, що прямих свідчень авторства немає, інші стверджували, що риси обличчя богині занадто схожі на риси дам, зображених на портретах італійського майстра, а раз так – то й сперечатися нема про що. Але тут у черговий раз у суперечку втрутилася наука, і крапку в суперечці, нарешті, було поставлено.

Погруддя загадково усміхненої жінки висотою в 70 сантиметрів і вагою в 28 кілограмів придбав директор музею імені кайзера Фрідріха Вільгельм фон Боде в 1909 році на аукціоні, і тоді ж фон Боде вирішив, що це робота Леонардо (музею, який носив ім’я кайзера, ніщо менш цінне не пасувало).

Проте вже через два роки європейські мистецтвознавці (які, безперечно, заздрили берлінському музею) опублікували понад 700 статей, у яких авторство скульптури ставили під питання. Тоді ж провели хімічний аналіз шедевру, який виявив сліди спермацету – воскоподібної речовини, яку видобувають з голови кашалотів. Хоча за часів да Вінчі спермацет вже був відомий, у скульптурі його стали широко застосовувати лише у ХІХ столітті.

Під час іншого розслідування всередині скульптури, ззаду, виявили фрагменти дерева та… уривки газети того ж XIX століття, але музейне керівництво знову знайшло відмовку, вказавши на те, що ці матеріали могли потрапити туди під час пізніх реставраційних робіт.

Але коли вчені виявили історичний документ, у якому син британського скульптора Річарда Кокла Лукаса офіційно підтверджував, що погруддя Флори створив його батько у 1846 році, музею Боде крити було вже нічим. Втім, там не поспішають прибирати скульптуру з експозиції – зрештою вона виявилася першотвором, тільки не того автора.

Чому американські військові знову повірили у НЛО?

Пентагон вирішив знову зайнятися дослідженням феномену НЛО та створив для цього спеціальний слідчий відділ. Відповідний наказ підписала заступниця міністра оборони США Кетлін Гікс.

Цей наказ (а накази, як відомо, не обговорюють) надійшов через п’ять місяців після того, як автори секретного звіту американської розвідки не змогли зробити однозначного висновку щодо можливості існування інопланетних НЛО. Їм вдалося дати правдоподібне пояснення переважній більшості із приблизно 120 випадків спостереження таких об’єктів за останні 20 років, але при цьому інші феномени, зокрема зняті військовими льотчиками поблизу полігонів, залишили питання відкритим.

Ще минулого року Пентагон опублікував зняте пілотами морської авіації й досі не пояснене відео об’єктів, що рухалися з неймовірною швидкістю, а потім незбагненним чином зникли.

Новий відділ (дуже хотілося б знати, за яким принципом туди набиратимуть співробітників) насамперед і займеться розслідуванням інцидентів у суворо контрольованих або зовсім заборонених для польотів з міркувань державної безпеки чи військової таємниці зонах.

Річ у тім, що у військових є підозри, що може йтися зовсім не про інопланетних шпигунів, а про цілком земних супротивників, які розробили або отримали технології, невідомі американцям.

Справді, у червні цього року Китай випробував гіперзвуковий апарат, здатний запускати ракети на швидкості, що більш ніж у п’ять разів перевищує швидкість звуку. Це навело Вашингтон на думку, що у Пекіна з’явилися технології, які у США ще не встигли розробити.

Недарма у заяві Пентагону йдеться, що “вторгнення будь-яких літальних об’єктів у наші заборонені для польотів зони загрожує не лише безпеці польотів, а й національній безпеці”, а тому міноборони “дуже серйозно ставиться до вторгнення будь-яких літальних об’єктів, упізнаних чи ні, і ретельно розслідує кожен такий випадок”.

Як і належить усьому секретному, у нового відділу буде невимовна абревіатура AOIMSG (Група з ідентифікації та синхронізації відстеження літальних об’єктів), за діяльністю якої стежитиме група експертів з військових та розвідників.