Прекрасний і омріяний захід провели лідери політичних сил 22 січня 1919 року, який ввійшов в історію, як День Соборності України.
А ви не задумувалися над питанням: чому сусідні країни Російської імперії у 1917-1919 рр. вискочили з цупких «обіймі»в російських шовіністів, такі як Польща, Фінляндія, країни Прибалтики, а Україна не змогла тоді уже стати самостійною державою? Чому вона знову повернулася в Російську імперію, тільки уже з набагато жахливішою і кровавою диктатурою більшовиків.
Я задумався над цим питанням і знайшов відповідь, яку виклав у своїй монографії «Ленін – злий геній, вождь тероризму». Поділюся з вами своїми висновками.
Викриваючи суть і наслідки національної політики царизму на Україні, Ленін гнівно бичує кадетів, що підтримують цю політику, оголює коріння українського буржуазного націоналізму і шовінізму. Він закликає до згуртування, тісного союзу трудящих України і Росії. «При едином действии пролетариев великорусских и украинских свободная Украина возможна, без такого единства о ней не может быть и речи»24. Цю цитату Ілліча дуже полюбляли повторювати великоруські держиморди. Вона взята із статті Леніна «Критические заметки по национальному вопросу». Але в тій статті є розділ «Националистический жупел ассимиляторства», де він пише:
«Допустим, что между Великороссией и Украиной станет со временем государственная граница, – и в этом случае историческая прогрессивность «ассимиляции» великорусских и украинских рабочих будет несомненна, как прогрессивное перемалывание наций в Америке. Чем свободнее станет Украина и Великороссия, тем быстрее будет развитие капитализма, который тогда еще сильнее будет привлекать рабочих всех наций из всех областей государства и из всех соседних государств… рабочую массу в города, на рудники, на заводы»25.
Цю цитату можна характеризувати таким гаслом: «Ленін – проти КПРС!» Чи знають її російські зюганівці, затуліни, жириновські? Чи читали її головні провідники «п’ятої колони»?!
Ще раз рішуче підкреслює цю думку Ленін, уже будучи головою Раднаркому, виступаючи на першому Всеросійському з’їзді військового флоту 5 грудня 1917 року. Він повторює, що нічого боятися, якщо Росія розпадеться на окремі республіки, хоч би «скільки було самостійних республік, ми цього страшитись не станемо»26 (виділ. авт.). І підкреслює, що коли «ми зараз спостерігаємо національний рух на Україні, то кажемо, що, безумовно, стоїмо за повну і необмежену свободу українського народу … Ми скажемо українцям: … ви можете влаштову¬вати в себе життя, як ви хочете»27 (виділ. авт.).
ІІ. Діла Ілліча.
Малороси (українці), соціал-ліберали, історики і письменники, які очолили Центральну Раду, вирішили, що вони, нарешті, мають право розпоряджатися своїм життям на власний розсуд. Вони, мов діти, повірили у слова «вождя світового пролетаріату». Проте не знали, що у політиків слова і діла, як дві паралельні лінії, ніколи не перетинаються!
Весною 1917 року, після лютневої революції в Росії і зречення царя Миколи-11, Україну переповнили мані¬фестації, з’їзди, конференції. 19 березня 1917 року започаткувала свою діяльність Центральна Рада – перший в історії країни виборний орган парламентського типу. Створена не з волі буржуазії, як це однобоко висвітлювала радянська історіографія, а зусиллями робітників і селян, солдатів та інтелігенції. До складу Центральної Ради входили:
Українське представництво:
1. Від Всеукраїнської Ради селянських депутатів – 212
2. Від Всеукраїнської Ради військових – 158
3. Від Всеукраїнської Ради робітничих депутатів – 100
4. Від Морської Ради 20
5. Від українських соціалістичних партій – 20
6. Від українських просвітніх та економічних організацій – 21
7. Від Першого національного з’їзду – 3
8. Від губерній, великих міст та колоній – 90
Всього 624 чол.
Першим головою Української Центральної Ради став видатний історик і державний діяч Михайло Грушевський. Ухвалу про це у квітні 1917 року виніс Український Національний Конгрес. Заступ¬никами голови обрали відомого українського письменника, соціаліста Володимира Винниченка й авторитетного вченого літературознаця Сергія Єфремова. Саме перу В. Винниченка належать перший і наступні три Універсали Центральної Ради.
10 червня 1917 року вийшов 1-й Універсал. В ньому Центральна Рада вимагала від Тимчасового уряду надання Україні національно-територіальної автономії. В українських соціалістів-лібералів міцно закріпився в генах синдром неповноцінності, меншовартісного хохла-малороса, ще не готового до національної самостійності. Вважали своїм великим досягненням – отримати широку автономію від великороса! Ленін друкує 15 червня 1917 року в газеті «Правда » статтю «Україна», в якій цілковито підтримує ЦР, бо зацікавлений у розриві зв’язків її з Тимчасовим урядом. «Ні один демократ, не кажучи вже про соціаліста, не зважиться заперечувати цілковиту законність українських вимог»28. Через два дні він друкує у тій же газеті статтю «Україна і поразка правлячих партій в Росії», в якій застерігає: «Поступіться українцям – це говорить розум, бо інше буде гірше, силою українців не вдержиш, а тільки озлобиш»29.
Але голова Тимчасового уряду О. Керенський, як російський шовініст був іншої думки. «Лучше деспотический диктатор, чем розвал нашей империи»30, – говорив в істериці він.
А Універсал Української Центральної Ради наголошував:
«Твої, народе, виборні люди заявили свою волю так:
Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям…».
Ще раз вчитуємось у перші рядки Універсалу: «Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською…». Яке холуйське приниження зазомбованих малоросів!
20 листопада 1917 року Центральна Рада приймає Ш-й Універсал, який прозвучав у святковій атмосфері – біля пам’ятника Богданові Хмельницькому і був освячений молебнем у Софіївському соборі!
«Віднині Україна стає Українською Народною Республікою».
Але і ІІІ–й Універсал ще не проголосив повну незалежність України. Вона знову залишалась автономією в складі Російської Федерації. Соціалісти (В. Винниченко) і соціал-революціонери (М. Грушевський) ніяк не могли скинути шкіру меншовартості й до останнього агітували та виступали за союз з Росією, а Україну бачили тільки автономною республікою Російської Федерації. І це навіть тоді, коли в Росії здійснено жовтневий переворот. Вони ще вірили як не в доброго царя-батюшку, то в «справедливого» Ілліча.
Коли накотилася революційна хвиля українізації війська, то Центральна Рада лише під тиском солдатів дозволила створити полк у складі 3000 вояків і… відправити їх на фронт. Соціаліст В. Винниченко виправдовувався перед «старшим» братом. «Це могли руські бачити хоча би з того, як Центральна Рада цілком щиро хотіла, щоб той полк, дійсно, виконав свої військові обов’язки й пішов на фронт, а не лишився в Києві»33.
ЦЕНТАЛЬНА ЗРАДА
Провід в особі УНР та її лідерів М. Грушевського та В. Винниченка, всупереч об’єктивним процесам, дотримувався федералістичної концепції української державності. Без сумніву, це була трагедія для української нації, а вірніше – зрада!
Своїм ІІІ Універсалом (в Росії владу захопили більшовики) УЦР проголошує утворення Української Народної Республіки у складі … федеративної Росії, якої насправді не існувало! Це мало фатальні наслідки для української державності.
Країни Антанти і навіть Німеччини не могли ввести міжнародні переговори та надавати військову допомогу, так як Україна як де-юре не була і її не вважали незалежною республікою.
В колишній царській армії, коли ще йшла Перша світова війна, у 1917 році понад 2,5 млн. українців, які вже в березні-квітні почали організовуватися в окремі українські частини. Діючим органом у діючій армії були військові ради, які складалися з 10-12 чоловік. Уже восени 1917 року в українізованих військових частинах налічувалося понад один мільйон вояків. Але пасивна діяльність ліберальних інтелігентів-масонів України, що прирівнюється до державного злочину, проігнорувало живу творчість мас і привело до руйнації УНР. А більшовицький Раднарком на відміну від своїх українських соціалістів, робив усе від нього залежне, щоб нейтралізувати українізовані військові частини, в яких він вбачав реальну загрозу для своїх імперських планів.
Україна була об’єднана і сильна. Вона мала у своєму розпорядженні сто тисяч солдат в українізованих полках, які створювалися самі, без наказу зверху, і рвалися в бій з Московією. В імперському війську біло понад чотири мільйони українців. Спираючись на українізовані полки, український уряд мав можливість мобілізувати 2-3 мільйонне військо35. всі військові і селянські з’їзди в 1917 році вимагали цього від ЦР, вимагали вигнати з України всіх московітів і поставити українське військо на московсько-українському кордоні. Вимагали негайно проголосити державну незалежність України.
Вихована на москвофільських ідеях М. Драгоманова українська інтелігенція як раз цього і не хотіла, добиваючись протилежного, переконливо довів у монографії Павло Штепа «Московство». Та лідер В. Винниченко, пізніше у сповіді «Відродження нації» писав: «Мы украинские демократы, были искренне и безоглядно влюблены в московскую демократию. Мы непоколебимо верили ей. Верили, что ее идеалы, идеи, интересы тождественны нашим. Следовательно, московская демократическая империя является также и украинской, и поэтому украинцы должны ее защищать. Какое бы то ни было отделение Украины от демократической Московии считали мы нелепостью, отступлением, гибельным для самой же Украины. Лозунг украинской государственной независимости мы единодушно и с возмущением отбрасывали, отрицали»36.
Українські політики, «пра-патріоти», не відчуваючи свого яничарства, півроку переконували українського солдата, що армія – це «буржуазна» видумка для порабощення тродового народу. Тобто, для демократичної України армія не потрібна. Вони радили воїнам кидати зброю і йти додому, ділити панську землю. Вони переконували, що московська демократія – це приятелька і сестра української і воювати з ними не має навіть в думках. Їм повірили, бо це говорили «свої батьки», а не московські пропагандисти.
Наслідок: столицю України з 40-мільйонним народом, які мали майже чотирьохмільйонну армію вишколених бійців у Першій світовій війні з достатнім озброєнням, продовольством, коли настала небезпека, їх захищали три тисячі солдат в тому числі триста юнаків, що не вміли стріляти, але пішли на смерть до столиці Крути, щоб зупинити червону більшовицьку навалу.
У доповіді на зборах більшовиків 4 (17) квітня 1917 року Ленін підкреслював: «Що своєрідне в Росії – це надзвичайно швидкий перехід від дикого насильства до найтоншого обману»38. Ленін пояснював Каменєву: «Давайте мы, великороссы, проявим осторожность, терпение и т. п. и понемножку заберем опять в руки всех этих украинцев, латышей…». Тобто, він хотів дати можливість більшовикам продовжувати робити вигляд, що Українська Радянська Республіка є по-справжньому незалежною від Росії і що двосторонній договір передбачає рівність двох держав. А насправді, уряд України залишається під прицільним контролем Російської комуністичної партії і її центрального апарату в Москві, а УКП працюватиме, як підлегла регіональна парторганізація. 18-го грудня «Правда», а наступного дня «Известия» друкують Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами39, де, зокрема, зазначається, що Рада Народних Комісарів визнає Народну Українську Республіку, її право цілком відокремитися від Росії, або вступити в договір з Російською республікою про федеративні і тому подібні взаємовід¬носини.
«Все, що стосується національних прав і незалеж¬ності українського народу, визнається Радою Народних Комі¬сарів, зараз же, без обмежень і безумовно».
Та через абзац – як грім з ясного неба.
«Ми обвинувачуємо Раду в тому, що прикриваючись національними фразами, вона веде двозначну буржуазну політику… Ця двозначна політика , що позбавляє нас можливості визнати Раду, як повноважного представника трудящих і експлуатованих мас Української республіки, довела Раду найостанніших часом до кроків, що означають знищення всякої можливої угоди».
«В разі неодержання відповіді на ці питання протягом 48 годин Рада Народних Комісарів вважатиме Раду в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні»40.
Проголошуючи на словах право націй на самовизначення, на ділі все робили навпаки. Навіть В. І. Ленін, який сказав немало теплих слів про Україну, її культуру і мову, був не вельми послідовним у цьому питанні. Ось, наприклад, що писав він про партію комуністів-бороть¬бистів у «Листі до робітників і селян України з приводу перемоги над Денікіним»:
«Боротьбисти відрізняються від більшовиків, між іншим, тим, що обстоюють безумовну незалежність України. Більшовики з цього не роб¬лять предмету розходження і роз’єднання, в цьому не бачать ніякої перешкоди дружній пролетарській роботі… Була б єдність у боротьбі проти гніту капіталу, за диктатуру пролетаріату…»42.
Навіть у ІІІ-му Універсалі Центральна Рада проголошує створення Української Народної Республіки, однак знову на федеративних правах у складі Росії. Та Леніна це не тішить. Він знає, що в Україні політику РСДРП(б) підтримує лише 10 відсотків населення, а політику українських партій – 52 відсотка. Отже, вивезти більшовикам з України продовольство для утримання Пітера і червоної армади не вдається. І «вождь» різко змінює ставлення до України. Він дає вказівку згуртувати в Україні антиукраїнські сили, підняти «5-ту колону». Для чого провести 5 грудня «Сьезд большевистских организаций Юго-Западного края».
Політичне нахабство Леніна набирало обертів, про що свідчить згаданий вище «Манифест к украинскому народу с ультиматными требованиями к Украинской Раде». Це – грубе втручання у внутрішні справи сусідньої держави, компромат в очах світової громадськості. Ленін вимагає від ЦР не пропускати через територію України білогвардійців, які йшли на допомогу повсталим селянам проти більшовицького терору на Дон, Кубань, Північний Кавказ, Поволжя, Урал, не вести дипломатичні переговори із зарубіжними країнами і припинити роззброювати червоногвардійські загони, які без дозволу увірвалися (як окупанти!..) на територію України для експропріації продовольства.
Нерішучість ліберальних керманичів Української Республіки, ігнорування, а частіше відверті протидії професійним лідерам військової доктрини щодо захисту країни, таким як Микола Міхновський і Павло Скоропадський, сприяло появі хаосу, анархії, розгортанню громадянської війни та жорстокого внутрішнього протистояння. Цим скористалися російські більшовики-інтернаціоналісти.
Історики і дослідники бурхливих подій початку ХХ ст. – М. Грушевський, В. Винниченко, Д. Дорошенко, М. Шаповал, П. Христюк відійшли від тверджень про те, що процес творення української державності перервався через агресію численних армій Радянської Росії. Так, наприклад, І. Лисяк-Рудницький пише: «… Легенда, що її треба здати до архіву. Це казка про «нечисленні полчища» ворогів, що під їх ударом буцімто завалилась українська державність. У дійсності інтервенційні московські армії від першої і другої навали (зими 1917-1918 та 1918-1919) були відносно малі. Кремль до літа 1919 року не диспонував великою регулярною армією. Совєтська експансія була здібна поширюватися на ті країни, що їх власне безголов’я робило з них легку здобич. Якщо могли зберегти незалежність Фінляндія та мініатюрні балтійські республіки, розташовані перед воротами Петрограда, то чи ж не повинна була встояти десятимільйонна Україна з її велетенськими ресурсами… Отже, причини невдачі треба шукати, насамперед, у внутрішньому стані самого громадянства на Україні»46.
«Відсутність у Центральній Раді мілітарної сили, – писав інший член Центральної Ради П. Христюк, – що б могла стати супроти війська Совітської Росії Народних Комісарів в поході проти самооприділення України. Поруч з голосними і наскрізь брехливими заявами про визнання за українським народом права на самовизначення пішло підготування до «великого» акту «возсоєдінєнія» України з Московщиною». 47
Володимир Винниченко, що очолював Секретаріат Центральної Ради, писав у «Робітничій газеті» за 12 квітня 1917 року: «Не своєї армії, не соціал-демократам і всім щирим демократам треба, а знищення всіляких постійних армій. Не українську регулярну армію нам треба організовувати, а всіх українців-солдатів свідомих згуртувати, організувати ті частини всеросійської армії, які складаються з українців, виділити їх в окрему групу, групу ту сконцентрувати так, щоб це було українське народне військо, свідоме своїх народних, а не солдатських інтересів, щоб воно не було й ніколи не змогло б бути силою в руках пануючих класів, до якої б нації вони не належали… Українська демократія повинна в цей час добре пильнувати. Українського мілітаризму не було, не повинно його бути й далі»48.
А ще далі пішли українські соціал-революціонери, яких підтримував М. Грушевський. У програмі партії вони наголошували: «Скасування постійної армії і заміна її народною міліцією; вирішення справи війни референдумом (всенародним голосуванням)»49.
На з’їзді соціал-демократичної партії С. Петлюра сказав: «Нам потрібна не постійна армія, а всенародне озброєння, міліція. Небезпека є в тому, що коли організується буржуазія, армія буде обороняти її інтереси ради інтересів демократії… Ось чому ці полки зі знаменами гетьманів можуть мати в собі елемент небезпеки, коли вони організуються на постійній основі». Державні діячі заблукали в історичному лабіринті.
Знаючи про такі настанови українських керманичів, Павло Скоропадський все ж таки приїхав у грудні 1917 року в Київ і подав заяву міністру військових справ ЦР Миколі Поршу (економісту за фахом), в які й вимагав для свого корпусу елементарні речі: зимове обмундирування, металеві пічки (вояки жили у холодних вагонах), харчів та іншого реманенту для підтримання життєдіяльності війська. Генерал знав: на складах у Києві зберігається чимало військового майна, яким можна озброїти, одягти, обігріти і нагодувати півмільйонну армію45. Однак пихатий міністр, який не розумівся на військовій справі, не задовольнив жодну вимогу професійного генерала.
Честолюбивий і гордий, шляхетний і мужній Павло Скоропадський 26 грудня 1917 року подав у відставку. Це була фатальна помилка прославленого генерала. Потім, уже в еміграції, він її визнав і жалкував про цей вчинок. Тому що розвиток подій в Україні міг піти іншим шляхом. Не було б тоді і героїчних Крут і, може, крові і руїни України в громадянській війні та рівно через рік «зречення» його, як гетьмана. Не було б і «червоної окупації», і Голодомору, і репресій тридцятих років, і багато чого іншого. Україна тоді мала б розвиток, як і Польща, Фінляндія, Прибалтійські республіки. Але в істориків не прийнято говорити в умовному часі: «якби» та «коли б»…
Але в історії не має такого поняття, «коли б…», «якби…». Бо ІСТОРІЯ Є ВЧИТЕЛЬКА ЖИТТЯ. І вона жорстоко карає за невивчені уроки історії!
Чи не має нині знову подібної ситуації, яка нависла в Україні, у зв’язку із загрозою московських яструбів?

Від admin