Для Національний музей історії України, як і більшості закладів культури, тема збереження культурної спадщини у війні – не теорія, а щоденна практика. Ми рятуємо колекції, документуємо воєнні злочини, працюємо з артефактами спротиву та окупації, створюємо виставкові проєкти, що фіксують досвід країни.
У цих умовах ми не можемо дозволити собі чекати завершення війни чи післявоєнної відбудови. Рішення потрібно приймати зараз та впроваджувати системні зміни вже сьогодні.
Саме тому вважаю, що до підсумкового документа міжнародної конференції «Функціонування об’єктів культурної спадщини ЮНЕСКО під час повномасштабної війни» мають увійти наступні невідкладні кроки.
1. Підтримка фахівців, які зберігають культурну спадщину в умовах війни
Необхідно переглянути політику оплати праці у сфері культури.
Відповідальність за збереження фондів, складність робіт, рівень ризиків, матеріальна відповідальність. Усе це має адекватно оплачуватись.
Сьогодні ми втрачаємо кваліфіковані кадри і це проблема державного масштабу і її потрібно вирішувати невідкладно.
2. Розвиток і підсилення реставраційної галузі
Потрібні програми, які реально підвищують престиж роботи реставратора у державному секторі:
гідна зарплата,
сучасне обладнання,
доступ до нових технологій,
міжнародні обміни та стажування.
Ми підтримуємо молодих реставраторів та відправляємо їх на навчання, але після підвищення кваліфікації в більшості випадків вони шукати роботу поза держсектором або за межами країни. Держава повинна створити умови, щоб такі спеціалісти залишалися працювати на державу і в Україні.
3. Негайна модернізація фондосховищ і систем безпеки
Фондосховища багатьох музеїв переповнені та не відповідають базовим сучасним вимогам. Наш музей не є виключенням.
У фондах Національного музею історії України понад 800 тисяч унікальних пам’яток – від кам’яної доби до сучасності. Це одна з найбільших історичних колекцій у Східній Європі: археологічні комплекси, артефакти княжої доби з тризубами, козацькі клейноди, знамена Української революції 1917–1921 рр., документи державотворення, стародруки, мистецькі твори та колекції нумізматики.
Подальше збереження спадщини можливе лише через модернізацію інфраструктури. Без цього ми ризикуємо втратити артефакти.
Водночас завдяки допомозі отриманої від міжнародних партнерів нам вдалося частково замінити обладнання, отримати шафи для збереження артефактів, оновити систему пожежогасіння на одному об’єкті. Також завдяки Мінкультури наш проєкт обрано до програми «Велике будівництво» і вже цього року ми зможемо замовити проєкт модернізації системи пожежогасіння для ще одної локації.
Але відкладати інфраструктурні рішення «до перемоги» неприпустимо. Фонди потребують захисту вже сьогодні.
4. Оновлення цифрової інфраструктури музейної сфери
Оцифрування – це не тренд, а інструмент виживання. Але без сучасного обладнання цей процес рухається надто повільно. Щоб пришвидшити цей процес музеї/заповідники мають отримати ресурси на:
комп’ютерне та серверне обладнання,
швидкісний захищений інтернет,
інтеграцію з національними та міжнародними реєстрами,
створення цифрових копій фондів.
Цифрова інфраструктура – це вже частина безпеки для експонатів та пам’яток культурної спадщини.
5. Доступність і повна безбар’єрність музейних/заповідних просторів
Доступність – це не косметичний ремонт і не пандус, прибитий наспіх.
Національний музей історії України потребує глибокої реконструкції з урахуванням:
нових проєктних рішень,
ліфтів,
нових санітарних зон,
адаптованих входів і маршрутів.
Без серйозних інвестицій неможливо зробити наш музей по-справжньому доступним для всіх.
6. Протидія незаконному обігу культурних цінностей
Це питання вимагає особливого наголосу. Археологічна спадщина належить державі.
Зберігачі незаконної археології, мають усвідомити відповідальність і обрати легальний, цивілізований шлях – передати ці предмети до музеїв.
Лише в музеях артефакти отримують нове життя:
наукове опрацювання,
збереження,
цифрову фіксацію,
контекст,
можливість бути представленими суспільству.
Незаконні колекції – це втрачені сторінки історії. Натомість передача їх у державні музеї – це внесок у культуру.
7. Заохочення бізнесу та формування нової культури меценатства
Підтримка бізнесу – один із ключових факторів виживання культурних інституцій у війні.
Потрібна державна політика, яка створить стимули для підприємців підтримувати музеї/заповідники, виставкові проєкти, реставрацію артефактів та об’єктів, цифрові проєкти та реконструкції.
Дякую Тетяні Бережній за увагу до цієї теми та за роботу над формуванням інструментів для українського меценатства.
8. Визнання та підтримка міжнародних партнерів
Потрібно закріпити механізми подяки та інституційного партнерства для міжнародних партнерів, які допомагають українським музеям/заповідникам працювати у надзвичайних умовах, реалізовувати проєкти за кордоном і відкривати українську історію світові.
Це – не про протокольність, а про стратегічну дипломатію культури.
9. Оновлення підходів до наукової діяльності.
Наукова робота в музеях і заповідниках повинна стати більш сучасною, інноваційною та спрямованою на розвиток галузі. Потрібне оновлення методології, посилення міждисциплінарності, доступ до наукових ресурсів і можливостей для дослідників.
10. Зменшення зарегульованості у роботі керівників закладів культури.
Надмірна зарегульованість уповільнює прийняття рішень і робить управління неефективним. Для оперативної та якісної роботи закладів культури необхідні спрощені процедури, раціональні норми і більше управлінської автономії.
11. У суспільстві мають змінитися стереотипи щодо ролі музеїв і заповідників.
Питання «а чим вони там займаються?» має зникнути з публічного дискурсу. Кожен має розуміти: робота музейників – це елемент національної безпеки. Це захист нашої ідентичності так само, як оборона кордонів. Відповідно, ця сфера потребує стратегічного державного захисту.
Водночас хочу щиро подякувати команді Міністерство культури України. Я бачу їхнє реальне прагнення запровадити необхідні зміни. Але без нас, колеги, без нашої експертизи, практики, щоденної роботи «в полях», зробити це буде значно складніше. Закони та підзаконні акти мають оновлюватися за нашої участі – лише тоді вони працюватимуть.
Кожен із нас робить усе можливе, щоб зберегти, захистити та популяризувати нашу культурну спадщину. Але без вирішення зазначених системних питань наші інституції будуть працювати на межі можливостей.
Мої колеги – керівники музеїв/заповідників та їх команди доводять щодня, що розвиток можливий навіть під час війни. Вони створюють виставки, запускають нові проєкти, працюють із фондами, беруть участь у міжнародних програмах і отримують нагороди. Ми всі це робимо зараз не очікуючи «кращих часів» чи «післявоєнної відбудови».
Бо вибір простий:
або зупинитися та зачинити двері музеїв/заповідників, або навпаки стати сильнішими, стійкішими та більш відкритими для України та світу.
Ми свідомо обираємо друге.
Олена Земляна, Генеральний директор Національного музею історії України
https://www.facebook.com/elena.zemliana.2025/?locale=uk_UA
https://www.facebook.com/elena.zemliana.2025/?locale=uk_UA