Вже більше двох тижнів вирують пристрасті навколо конкурсу з обрання генерального директора Києво – Печерського заповідника, найбільшого історико – музейного комплексу України.

Хоча ми вже звикли до резонансних конфліктів на таких заходах,як конкурси на високі державні посади, історія зі зривом процесу цього призначення заслуговує на окрему увагу. Як характерний приклад маніпуляцій в обхід законної процедури з боку чиновництва, так і заангажованого лобіювання від громадського сектору.

Отже, в липні Міністерство культури оголосило цей конкурс в зв’язку із закінченням у вересні контракту тодішнього керівника закладу Любомира Михайлини.

Згідно з законодавством, нового гендиректора заповідника мала обрати конкурсна комісія, до складу якої входять по три представника: від громадських організацій, які працюють у сфері культури, заповідника та Міністерства культури.

Конкурсні негаразди з’явились вже на етапі жеребкування серед громадських організацій. Завдяки звуженню визначення поняття “громадська організація” міністерська комісія з жеребкування виключила з його списку цілу низку організацій, які опікуються питаннями, що безпосередньо стосуються сфери діяльності заповідника. Зокрема, Київську міську організацію Українського товариства охорони пам ‘яток історії та культури, Національну спілки архітекторів України тощо. Та на жаль міністерство проігнорувало їх звернення щодо перегляду цього рішення. Зате до списку потрапили “Клуб шанувальників балету”, та “Балетна спілка України”, а також вкрай профільна “Спілка медиків України”.

Дивує влучність сліпого жеребу, завдяки якому до складу комісії потрапив голова ГО “Муніципальна Ліга Києва” Олександр Федоренко, який разом з двома іншими її членами – Миколою Томенком і Віктором Набруском, обраними від колективу заповідника , могли б створити тут осередок Громадського руху “Рідний край”. Адже всі троє разом з його лідером паном Томенком входять до Вищої Ради цієї політичної партії, що свідчить про наявність потенційного конфлікту інтересів.

На першому засіданні конкурсної комісії було прийняте рішення про друге засідання, яке мало пройти 30 серпня, де було би проведено обговорення кандидатур і відповідне голосування. Та у зазначений час прибуло лише 5 із 9 членів комісії. Зважаючи на те, що для кворуму необхідна присутність 6 членів комісії, другого засідання конкурсної комісії не відбулося.

Голова комісії Олександр Федоренко тоді зазначив, що присутні члени комісії підписали звернення до міністерства культури з вимогою внесення змін до складу комісії та заміни трьох людей, призначених від міністерства, для розблокування роботи комісії. Замість цього на офіційному сайті міністерства з’явилось повідомлення, що конкурс не відбувся і буде оголошений новий, але ніяких розпоряджень про проведення нового конкурсу міністр культури не підписував. Цікаво, що ані в Законі “Про культуру”, ані в міністерському “Положенні про формування складу та організацію роботи конкурсної комісії…” така ситуація не передбачена взагалі. Тому міністерські чиновники з легкістю скасували конкурс , використавши цей правовий вакуум. Наступні два засідання 1 і 4 вересня, оголошені присутніми членами комісії пройшли під стінами Мінкульту у формі мітингів з таким же результатом.

З виступів обурених активістів під час цих мітингів – засідань стало зрозуміло, що переважна більшість з них – завуальовані шанувальники чинного на той момент гендиректора заповідника Любомира Михайлини. В подальшому виявилося, що декого з них з Любомиром Павловичем об’єднують багаторічні наукові інтереси, спільні проекти тощо. Зокрема Громадський рух “Рідна країна” пана Томенка зараз активно розгортає роботу з реставрації Онуфріївської вежі та створення музею гетьмана Івана Мазепи на території заповідника. Тому прихильність деяких активістів та членів комісії до одного з кандидатів цілком логічна. Тільки до чого тоді розмови про об’єктивність та прозорість вибору.

Позиція присутніх членів комісії кристалізувалась на останньому з мітингів 4 вересня,на якому вони підписали звернення до міністра культури з вимогою призначити чинного гендиректора на посаду виконуючого обов’язки до призначення керівника заповідника за результатами конкурсу.

Зрозуміло, що “міністерські” навмисне зірвали конкурс, знаючи наміри 5 членів комісії, які особливо і не приховували симпатій до одного з кандидатів. Можливо серед інших учасників і була “своя” для них людина. Та схоже визначальним фактором для зриву конкурсного процесу для чиновників стала відома їм заангажованість переважної більшості комісії.

Показовою є також є і прес–конференція, влаштована головою комісії Федоренком в Укрінформі, на якій в групі підтримці чинного директора “засвітився” і майбутній в.о. від Михайлини Олександр Овчар. Враховуючи, що наказ гендиректора заповідника про його призначення на посаду першого заступника датований 31.08., дивує що пан Овчар, задавав у цей день питання від видання “Політика і культура”. До речі пан Федоренко на ній сказав, що “ми не агітуємо за певних кандидатів”. Але виступи деяких учасників прес – конференції якраз дуже скидались на приховану агітацію за пана Михайлину. Зокрема один з її учасників заявив: “На сьогоднішній день там є компромісна фігура, яка згладжує всі гострі кути і не дає далі порушувати закон,а нам пропонують кота в мішку, який може бути політично заангажований і може виникнути серйозний конфлікт”.

Активісти які “за правду і прозорість” наголошують, що існують дані про зацікавленість керівництва міністерства в приведенні на посаду слухняного керівника, який сприятиме злочинним планам забудови буферної зони Лаври. Приховуючи, що очільник заповідника за своїми повноваженнями не підписує на це жодних дозвільних документів і може впливати на процес лише привертаючи до нього увагу громадськості та ЮНЕСКО.

Зате прибічники пана Любомира чомусь не згадують про резонансну забудову та перебудову архітектурних об’єктів на території самої Лаври, яка відбувалась за час його каденції на посаді гендиректора без жодного оформлення експертних висновків та дозвільної документації. Хто забув, може передивитися недавнє гучне розслідування програми “Схеми”, де пан Михайлина на пару з головним архітектором заповідника знущально пояснюють свою безпорадність у цьому питанні тим, що будівельні роботи орендарі з московського патріархату проводять у вихідні. Ці перебудови до речі вже привели до втрати історичного обличчя багатьох архітектурних об’єктів.

Не згадується також і невирішене директором питання оплати комунальних послуг УПЦ МП, в тому числі за опалення і електроенергію. Все це йде за рахунок держбюджету. Тобто кожен з нас незалежно від конфесійних переконань віддає частину коштів на утримання цієї церкви.

І це – лише невелика частина проблем, які мав би вирішувати пан Михайлина. Та видно так і не встиг.

До речі, своєї неприхильності до його кандидатури не приховує і заступник міністра культури Тамара Мазур, яка як куратор цієї теми від міністерства вважає, що: “Проблеми заповідника полягають, в першу чергу, в площині менеджменту, і я при всій повазі до Любомира Павловича як до науковця мушу визнати що у менеджменті заповідника є великі недоліки”.

Але де ж були очі Тамари Вікторівни та “майданних” міністрів Євгена Нищука і В’ячеслава Кириленка, коли згадана незаконна забудова велася особливо активно в 2014 -2017 роках. Представники Українського товариства охорони пам’яток і культури стверджують, що вони постійно надсилали повідомлення про ці факти як керівництву заповідника, так і в Міністерство культури. Та не дочекалися жодної реакції.

Тому зараз важко повірити чиновникам, що Михайлина не влаштовує їх як менеджер.

Якби так, то можливостей звільнити його за порушення умов контракту в останні роки було чимало. Тому теза “активістів” про бажання чиновників протягнути на цю посаду “свою” людину здається цілком вірогідною.

Тим часом Любомир Павлович напередодні свого звільнення встиг провести комбінацію, призначивши своїм першим заступником Олександра Овчара і наступним наказом від 4 вересня – в.о. гендиректора на час свої тимчасової відсутності , що обумовлено статутом заповідника.

На що міністерство відреагувало заявою про перевищення ним службових повноважень.

Наступного дня наказом міністерства в. о. гендиректора заповідника був призначений Олександр Рудник, який в розмові з журналістами так і не зміг підтвердити свою відповідність кваліфікаційним вимогам даній посаді та до цього часу ще не надав документи від міністерства до кадрового відділу установи, хоча й приступив до виконання своїх обов’язків. Але, віддамо належне, щиро визнав, що жодного досвіду роботи у сфері культури не має, зате декілька разів супроводжував культурно – мистецькі заходи і виставкову діяльність за кордоном.

Це викликало чергове обурення групи підтримки пана Михайлини, якій таки вдалося мобілізувати значний медійний ресурс, що в “потрібному” ракурсі висвітлює всі ці події.

А ще цікаво спостерігати за симбіозом, який складається у метушні навколо звільненого директора. Адже нардепа від Опоблоку пана Вадима Новинського, як ревного лобіста Московського патріархату, важко запідозрити у опосередкованій підтримці незручного для його керівництва кандидата . Тому питання де відбувся консенсус між членами “команди” Любомира Павловича, серед яких є люди,які позиціонують себе щирими патріотами України,залишається відкритим.

Днями під час години запитань до уряду в Раді Новинський звернувся до прем’єр – міністра зі скаргою на ситуацію з конкурсом в Києво Печерському заповіднику. Очільник уряду пообіцяв розібратися, та резонно зауважив, що влада все – таки не має втручатися в конкурсну діяльність.

Серед “борців за справедливість” у заповіднику знайшлося місце і відомому своєю “незаангажованістю” нардепу Ігорю Мосійчуку, який з трибуни Верховної Ради грізно вимагав розібратися з Мінкультом. І якби той самий пан Мосійчук з тої ж трибуни в липні 2015 року не звинувачував пана Михайлину в поступках Московському патріархату і знищенні історико – архітектурної пам’ятки, то заплющивши очі, йому на секунду можна було б і повірити.

Отже в даному випадку обопільної корпоративної змови демократична конкурсна процедура стала жертвою маніпуляцій з використанням помітних недоліків у Законі “Про культуру”. Наразі маємо скасовану конкурсну комісію, п’ятеро членів якої вважають її легітимною, двовладдя у заповіднику, епопею з судовими розглядами, відсутність адекватної позиції Мінкульту та “обурену” і рішуче налаштовану громадськість.

А в підсумку – можливий параліч в роботі заповідника, який вже через рік звітуватиме перед ЮНЕСКО… І можливі політичні спекуляції.