Дві бабусі з паличками шкутильгають прифронтовим селищем. Крокують у бік магазину. Звертаю на них увагу, бо розмовляють між собою – і сміються, xоча ледь ідуть.

Вікна будинків, повз які вони проходять, здебільшого заколочені. З тих, що не забиті, на вулицю виглядають очі дешевих картоних іконок – ніби один погляд Марії спинить осколок чи снаряд… Сюди нормально прилітає, хоча позицій ЗСУ у самому населеному пункті немає. Ще й шальні кулі свистять на околицях.

Магазин працює лише до обіду. Та й не щодня.
– Хлопці! Є там хліб? – запитує в нас одна з бабусь. Так, українською мовою.
– Не знаю, вибачте… Не питали, – відповідаю.
– Ой… Доця…, – усвідомлює старенька. – Доцю, а ти не боїшся?
– Ви ж не боїтеся, – усміхаюсь.
– Ми?! Боїмося! – запевняють. І знову сміються…

Тиждень-два тому по селу працювали сєпарські САУ. В одному з будинкі завалило стареньку жінку. Місцевий таксист розповідає, що вона стукала і стукала своєю паличкою по руїнах зсередини. щоб почули, що вона жива. Тук-тук-тук. Щоб відкопали. Тук. Тук. Тук.

Звуки війни – як шум дощу чи спів пташок на старих платівках – це не артилерійські залпи й не автоматні черги. Це нелюдський вий жінок, який поглинає всю вулицю, коли до матері привозять двохсотого. Це розмови про пройобане життя на позиціях після півночі. І ще цей стукіт вночі. І цей сміх: “Боїмося!”

Lera Burlakova

Від admin

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *