28 грудня 2018 року виповниться 93 роки із дня смерті Сергія Єсеніна – російського поета.
Валько Кравченко у своїй статті «Єсенін і Україна», опублікованій в газеті «Дзвін Севастополя», повідомив: «Нащадок запорізьких козаків, відомий російський письменник Костянтин Георгійович Паустовський писав: «О том, что дала Украина России, следует сказать много горячих слов благодарности. Нет такого русского писателя и поэта, который в той или иной мере не был обязан украинскому народу. Почти у каждого писателя и поэта есть прекрасные строки, посвященные Украине». Є такі рядки і у великого російського поета Сергія Єсеніна. Він відчував велику цікавість до українського народу, до історії України, що відобразилась у низці його творів:
Но что там за туманной дрожью?
То ветер ли колышет рожью
Иль движется людская рать,
Ужель проснулось Запорожье,
Опять на ляхов воевать?
Иль татарвы набег свирепый
Опять стране наносит брешь?
Или в видении Мазепа
Бежит со шведом за рубеж?
До Івана Мазепи, як борця за волю свого народу, Єсенін ставився з симпатією і пушкінську характеристику Мазепи вважав помилковою. Та чи не найбільшою симпатією серед діячів української історії і культури у Єсеніна користувався Тарас Шевченко».
У Шевченка Єсеніна приваблювало передусім те, що Великий Кобзар був таким же народним поетом, як і він сам. У столітній ювілей Шевченка, святкування якого було заборонене царем, в російській пресі був надрукований переклад уривку з поеми Шевченка «Княжна», зроблений Сергієм Єсеніним.
Про це Володимир Хомяков написав вірш «Перевод» ( збірка «Венок России Кобзарю»):
Не утихая,
По России
Бушуют снежные моря.
Сергей Есенин
Ночью синей
Читает книгу Кобзаря.
Вот замечательное место:
«Село! В душе моей покой».
Как будто медленная песня
Коснулась чистою волной.
Читает –
И метельной ночью
Ему от слов таких светло,
Как будто видит он воочью
Свое родимое село.
Как рассказать по-русски это
И породнить какой строкой
С селом рязанского поэта
«Село в Украйне дорогой».
А тепер відкриємо стор. 276 збірки віршів «Венок Росссии Кобзарю» і почитаємо вірш Сергія Єсеніна «Село»:
Село! В душе моей покой.
Село в Украйне дорогой,
И, полный сказок и чудес,
Кругом села зеленый лес.
Цветут сады, белеют хаты,
А на горе стоят палаты,
И перед крашеным окном
В шелковых листьях тополя,
И степь, и горы за Днепром…
И в небе темно-голубом
Сам бог витает над селом.
Відкриємо також «Кобзар» Тараса Шевченка і почитаємо цей уривок із поеми «Княжна»:
Село! І серце відпочине.
Село на нашій Україні –
Неначе писанка село,
Зеленим гаєм поросло.
Цвітуть сади; біліють хати,
А на горі стоять палати,
Неначе диво. А кругом
Широколистії тополі,
А там і ліс, і ліс, і поле,
І сині гори над Дніпром.
Сам бог витає над селом.
Цей вірш Сергій Єсенін переклав у 1914 році – це був рік 100-річчя від дня народження Тараса Григоровича Шевченка. Мене зацікавило, а яким же був цей рік у житті поета Сергія Єсеніна? Що спонукало його перевести уривок із поеми «Княжна»?
Відкриваю книгу Станіслава і Сергія Куняєвих «Жизнь Есенина» (Москва, 2001) і читаю:
«Москва. Август 1912 – март 1915-го. В эти три московских года жизни начинающего поэта уместилось многое: работа в типографии ради хлеба насущного и роман с Анной Изрядновой, закончившийся рождением сына, флирт с социал-демократией и полтора года образования в университете имени Шанявского, признание в литературно-музыкальном Суриковском кружке и переписка с другом юности Гришей Панфиловым.
Весной 1912 года в Суриковский кружок Есенина привел его московский знакомый, тогдашний руководитель кружка С.Кошкаров. Есенин был принят сначала членом-соревнователем, а в начале 1914 года оформил свое полное членство, написав следующее: «Настоящим покорнейше прошу Совет кружка зачислить меня в действительные члены. Печатные материалы появлялись «Рязанская жизнь», «Новь», «Мирок», «Проталинка», «Путеводный огонек».
Суриковский кружок был своеобразным профсоюзом, где существовала касса взаимопомощи, устраивались выставки, имелось слабенькое кооперативное издательство. Некоторое сектанство суриковцев было явлением неизбежным, потому то, отворачиваясь от питерской дворянской и интеллигентской литературы, они считали, что в их кружке «действительным членом может быть писатель, вышедший из народа и не порвавший с ним духовной связи». Этот народнически-классовый, вульгарный поход к литературе, своеобразная «махаевщина» на короткое время подействовали на Есенина и как бы «помрачили» его сознание, о чем свидетельствует одно из писем поэта Грише Панфилову, в котором он выражает «симпатию и к таковым людям, как, например, Белинский, Надсон, Гаршин и Златовратский», и вдруг отказывает в любви Пушкину, Лермонтову, Некрасову, Гоголю …(«Гоголь – это настоящий апостол невежества, как и назвал его Белинский…»). Но вульгарное народническое помрачение (рецидив писаревщины) у Есенина быстро выветрилось, и, к счастью, больше он к нему никогда не возвращался. Около года Есенин грелся возле суриковцев, слушал их стихи, «полные печали и гнева», призывающие народ к борьбе «с темными силами». Вершиной славы суриковцев было стихотворение Филиппа Шкулева «Мы кузнецы, и дух наш молод, куем мы к счастию ключи…». Есенин в подражание Шкулеву даже написал своего «Кузнеца».
Приведу это стихотворение полностью:
Душно в кузнице угрюмой,
И тяжел несносный жар,
И от визга и от шума
В голове стоит угар.
К наковальне наклоняясь,
Машут руки кузнеца,
Сетью красной рассыпаясь,
Вьются искры у лица.
Взор отважный и суровый
Блещет радугой огней,
Словно взмах орла, готовый
Унестись за даль морей…
Куй, кузнец, рази ударом,
Пусть с лица струится пот.
Зажигай сердца пожаром,
Прочь от горя и невзгод!
Закали свои порывы,
Преврати порывы в сталь
И лети мечтой игривой
Ты в заоблачную даль.
Там вдали, за черной тучей,
За порогом хмурых дней,
Реет солнца блеск могучий
Над равнинами полей.
Тонут пастбища и нивы
В голубом сиянье дня,
И над пашнею счастливо
Созревают зеленя.
Взвейся к солнцу с новой силой,
Загорись в его лучах.
Прочь от робости постылой,
Сбрось скорей постыдный страх.
……………………………………
(1914)
Однако поэт быстро понял, что путь социально-народнических деклараций не для него, и резко отошел от самодеятельности кружковцев.
Любительский уровень Суриковского кружка Есенин перерос меньше чем за год. Но с ним считались. Когда зимой 1915-го он прочитал на очередном заседании стихотворение «Русь», то был избран в редакционную комиссию кружка и … тут же повел себя как хозяин. Он заявил, что уровень стихотворений, публикующихся в журнале суриковцев «Друг народа», жалок и что надо отбирать стихи более строго. Комиссия возмутилась, и Есенин был выведен из состава.
В отместку он через день принес старейшим-суриковцам заявление: «Прошу Совет кружка вычеркнуть меня из числа действительных членов и возложенных на меня обязанностей кружка». Не очень грамотно, но зато доходчиво объяснил Есенин кружковцам, что делать ему у них больше нечего.
Гораздо больше, нежели Суриковский кружок, дал Есенину Народный университет имени Шанявского, который он начал посещать с начала сентября 1913 года.
Полтора года университета дали Сергею Есенину ту основу образования, которой так ему не хватало до сих пор.
На одном из поэтических вечеров в университете Есенин прочитал новые стихи:
Побегу по мятой стежке
На приволь зеленых лех,
Мне навстречу, как сережки,
Прозвенит девичий смех.
Если крикнет рать святая:
«Кинь ты Русь, живи в раю!»
Я скажу: «Не надо рая,
Дайте родину мою».
Именно в университете Есенин достаточно основательно знакомится с европейской и американской литературой, впоследствии он свободно будет ориентироваться в ней, вспоминая произведения Данте, Шекспира, Оскара Уайльда, Эдгара По, Лонгфелло, Уитмена.
… к концу 1914 года он все чаще и чаще повторял: «Поеду в Петроград, пойду к Блоку. Он меня поймет!»
Мабуть саме в університеті Єсенін познайомився з творчістю і Тараса Григоровича Шевченка.
Продовжимо оповідь Валька Кравченка:
«Серед його (Єсеніна) друзів були й українці, зокрема – молодий український поет Іван Приблудний. Вони познайомились в 1922 році і потоваришували, обидва тоді вважались імажиністами, але основа їх творчості була народна. Іван Приблудний, приїхавши влітку 1924 року з Єсеніним до його рідного села Константинова, читав у голос «Гайдамаків» Шевченка. Як завжди на селі, вечорами збиралась молодь, і Єсенін керував тут же створеним ним дівочим хором, а Іван Приблудний запропонував навчити всіх співати українських пісень і заспівав, щоб заохотити краян Єсеніна: «І шумить, і гуде, дрібен дощик іде…». Селяни Константинова вивчили не тільки цю, але й інші українські пісні і потім залюбки їх співали. П.Г.Тичина писав про Єсеніна: «Тогочасна поетична думка України відчувала на собі його сонячний вплив». Знаменитий український лірик Володимир Сосюра був лише на три роки молодший від Єсеніна. Ось як він розповідав про єдину його зустріч з Єсеніним. «Навесні двадцятого року Єсенін приїхав до Харкова – тоді місто було українською столицею. Я і Павло Тичина, на той час молоді письменники, довідались, що в міському театрі відбудеться єсенінський вечір. В кишені – по першій книжці і на зустріч з Єсеніним. Коли він читав вірші, ми дивились на нього всіма очима, та підійти і передати свої книжки так і не наважились… Більше я його не бачив. А коли довідався про його смерть, проплакав всю ніч». Сосюра був знайомий з Іваном Приблудним та ще кількома особами з оточення Єсеніна. Він переклав вірші Єсеніна рідною мовою.
Гай без листа, поле голе, у тумані все змінилось.
Колесом за сині гори сонце тихо закотилось.
Вибита дріма дорога, їй примарилось, приснилось,
Що вже зовсім, зовсім трохи до зими чекать лишилось.
Може, цей вірш Єсеніна не з більш відомих… Ось як звучить нашою мовою вірш Сергія Олександровича, що став популярною піснею, в перекладі іншого українського поета – Кості Житника.
Не жалію, не зову, не плачу.
Все мине, як з білих яблунь дим.
Прив”ядання золотом позначений,
Я не буду більше молодим.
Тління жде на тебе і на мене,
Тихо пада з кленів листа мідь…
Будь же ти навік благословенне,
Що прийшло розквітнуть і зотліть.
Єсеніна перекладала українською мовою Олена Пчілка, мати Лесі Українки. Його загибель оплакував у віршах Михайло Драй-Хмара. А цього вірша Єсеніна дуже любив і часто повторював Микола Хвильовий (переклад Петра Засенка):
Клене мій опалий, клене зледенілий.
Чом стоїш, схилившись, в заметілі білій?
Може, щось побачив? Може, щось почулось?
Наче тобі в поле вийти заманулось.
І, як п”яний сторож, вийшов на дорогу,
Потонув в заметі, приморозив ногу.
Ех, і сам я нині щось відчув утому,
З дружньої вечірки не дійду додому.
Там верба зустрілась, там сосну примітив,
Наспівав пісень їм в заметіль про літо.
Сам собі здавався я таким же кленом.
Тільки не опалим – молодим, зеленим.
Втратив зовсім скромність, і під хуртовину
Обіймав березку, як чужу дружину».
Хочу запропонувати, шановний читачу, уривок із поеми «Княжна», але у перекладі В.Гіппіуса:
Село! Пришел конец кручине…
Село на нашей Украине –
Пестрее крашанки село,
Зеленой рощей поросло;
Цветут сады, белеют хаты,
А на горе стоят палаты
Как диво дивное; кругом
Кудрявых тополей вершины;
А там и лес, – леса, долины,
Холмы синеют за Днепром.
Сам бог витает над селом.
(Т.Г.Шевченко «Стихотворения и поэмы», Москва-Ленинград, 1964, «Советский писатель»).
А яким воно (село) є сьогодні? На це питання знаходимо відповідь у вірші поета Миколи Луківа «Село» («Літературна Україна» від 16 листопада 2006 року).
С Е Л О
«Село! І серце відпочине»
Т.Шевченко
У цьому селі я давно не бував,
І ось повернувся з літами:
Занедбаний клуб, і запущений став,
Поля заросли бур”янами.
На всьому руїни гнітюча печать:
Поменшало учнів у школі,
І свіжі могили похмуро мовчать,
І в пошуках кращої долі
Рушають мої земляки у світи,
Лишають простори обжиті.
І дивляться вслід їм городи й хати,
І ждуть їх дружини і діти.
Хрестом на горбі височіє вітряк,
Мов знак, що село вигибає,
І землі до рук прибирає чужак,
І влада йому потурає.
Старіє село, вимирає село,
Невтішна, трагічна картина.
Але всім смертям і незгодам на зло
Живе Україна.
Куди її нині месії ведуть,
Які її ждуть переміни?
Оглянусь в минуле, погляну в майбуть –
Нема без села України.
Нема…І не тішать рядки про село,
Де втомлене серце спочине.
Такий тепер час. Але що б не було,
Душа у село – таки лине.
Це вірш і про моє село на Черкащині, де я народився і виріс. І кожен раз, коли буваю на селі і повертаюсь до Києва, серце болить…
А Єсеніну – вічна пам”ять!
Підготував: Заслужений працівник культури України
Володимир ПОРТЯНКО