У Києві є дуже цікавий приватний музей – музей історії моди з унікальною колекцією міського одягу.
Власниця музею – Марина Іванова, колекціонерка, дослідниця історії моди, музейниця, яка десятки років доводить, що Київ – європейське місто зі своєю особливою культурою, зі своїм колоритом.
Марина довгі роки ретельно відбирає зразки одягу київських модниць ХІХ-ХХ століття: плаття, капелюшки, рукавички, сумки, прикраси, мережево, штучні квіти, різні аксесуари. Колекція нараховую не одну сотню цінних експонатів, яким місце у державному музейному фонді України.
Вона неодноразово зверталась до влади з пропозицією передати свою колекцію до державного фонду і відкрити музей моди. Але, чиновники не хочуть визнавати історію української міської культури – їм легше звітуватися парадом вишиванок, вдягнути всіх в шаровари та у віночки. Хоча Київ завжди був європейською столицею з дивовижною історією. Проте, у мізках панує історичний хаос і живе комплекс меншовартості.
Відмови щодо співпраці з державою Марину Іванову це не зупиняють – вона продовжує за власний рахунок збирати колекцію, відкривати виставки, проводити майстер-класи, різні презентацій. Зараз вона готує книжку про міську моду, шукає спонсорів та меценатів.
Ця осінь для Марини теж виявилось вдалою – 24 вересня відкриває виставку жіночого та дитячого одягу у Межигір’ї – в тому, звідки втік Віктор Янукович.
У гостьовому будиночку, що стоїть серед озер та водогаїв, музейниця оформила дві експозиції: «Паркова прогулянка» та «Традиційні весільні вбрання киянок кін ХІХ- поч. ХХ ст.». Стародавні плаття, рукавички, капелюшки, парасольки, аксесуари – все це наповнило вишуканою аурою зали гостьового будиночку, який довгий час чекав своїх відвідувачів.
Після відвідування виставки мені так захотілось зняти марлеву маску, вдягнути найкраще плаття, взяти красиву сумочку і піти на прогулянку до осіннього парку на пікнік, вдихнути запах прілого листя, почитати легенди Києва. Осінь – фантастична і романтична. І ніякий COVID йому не завадить!
Одне прикро – виставка Марини Іванової працює всього два місяці. А потім плаття повісять до шафи, присиплять нафталіном, а їхня господиня знову буде шукати приміщення для нових виставок.
Невже нікому не цікава старовинна колекція? Від постійних переїздів вона витріпується, стара тканина рветься, а Марини Іванова кожного разу бідкається щодо її збереження.
Попереду чергові вибори. Може хоч цього разу колекціонерка достукається до нової влади. Шкода, якшо ця колекція загине – київська міська культура так і залишиться на рівні шароварщини. А ми хіба того варті?
Н.Іванченко