Подивились нарешті “Червоний”. Оцінка між -3 і 2.
Таку благодатну, героїчну та фантастично драматичну тему, святу для українців – повстання членів УПА на гулагівських зонах – так неталановито, так схематично, так театрально перенести на платформу кіно… це треба було дуже постаратися! Нагадувало недолугу роботу випускника ВДІКу, який ні теми не зрозумів, ні характери не розкрив.
Віддати належне треба і драматургії. На жаль, не читала першоджерела за авторством Кокотюхи, але ранній Мушкетик – а саме така паралель крутилася в голові – і то вражав драматизмом більше. І Олег Бійма, який цього Мушкетика екранізував, додавав до творів те, чого пан Юрій в силу характеру та політично-партійної заангажованості просто боявся перенести на папір.
Герої “Червоного” картонні. Театрально-картонні. Трошки розфарбований картон на героях начальника зони та Льотчика. А от сам Червоний – на нього в авторів фільму навіть картону забракло. Він пластиковий. І плоский. В усіх проекціях.
Робота художника просто примітивна. Освітлення виставлене, як на балеті “Лебедине озеро”. Грим… гример хоч би фотографії в’язнів передивився в мережі, якщо своєї фантазії забракло. Відполіровані нігтики крупним планом у кадрі – тих людей, які тачки пхають нагора…
Шкода не час, який витратили на перегляд. Шкода, що люди, далекі від розуміння цієї проблематики, створюють апокрифи. Розкручують їх. І їм вірять. Шкода, що в Україні погане кіно. Принаймні, до рівня “Тойщопройшовкрізьвогонь” – а проблематика схожа – не піднялися поки що.
Шкода, що цей фільм переважно отримав позитивні відгуки. А це, на мій погляд, перша ознака, що до поганого почали звикати і брати його за стандарт.
Olga Porfimovych