Мінкульт Росії відкликав прокатне посвідчення на стрічку “Смерть Сталіна”. Чорний гумор цієї комедії визнали мало не екстремізмом. Ось що думає про це російський письменник Віктор Єрофєєв.

Після диких скандалів зі стрічкою “Матильда” та балетом “Нурієв” на голови освіченої російської публіки навалився новий шквал великодержавної істерики: заборонена до показу в Росії англійська комедія “Смерть Сталіна”. Ця заборона – важлива віха на шляху до “світлого майбутнього”, як його уявляє, зокрема, міністерство культури РФ.

Новий скандал набирає силу цунамі. У нього включилися депутати Думи, рангові чиновники, елітні комуністи, режисери та письменники, відомі квасним патріотизмом, юристи, кремлівські ідеологи та просто досвідчені, розважливі циніки.

На що все це схоже?

У якомусь не найкращому аеропорту однієї з країн, що (як тепер прийнято говорити) розвиваються, я бачив з ілюмінатора, як наш літак, який рухався до злітної смуги, переслідувала з лютим гавканням величезна зграя здичавілих собак. Вони підстрибували у повітрі, падали у сказі один на одного і бігли за літаком далі. Потім літак злетів, а собаки розбіглися – до наступного польоту.

Я бачив комедію “Смерть Сталіна” восени минулого року у Лондоні і можу сказати, що фільм відбувся відповідно до обіцяного жанру: він народився з комікса і перейняв глузливий гумор цього не прищепленого у Росії мистецтва ХХ століття. Ображатися на кінокомікс, який підколює свого глядача і обіцяє півторагодинний тролінг, так само безглуздо, як ображатися на російські анекдоти, наприклад, про Штірліца чи Чапаєва і частівки, повні нецензурних образів, випадів проти усіх й усього. Але річ, звичайно, не тільки в незрозумілому депутатам жанрі.

Російський письменник Віктор Єрофеєв Російський письменник Віктор Єрофеєв

Річ у тому, що (перефразовуючи Льва Толстого) демократія у кожній демократичній країні має свою специфіку, а ось тоталітарні та авторитарні режими – близнюки-брати. Вони, насамперед, оголошують себе духовними обранцями усього людства. В історії своєї країни заперечують усі мерзоти і перетворюють її у колективне житіє святих. Зло у них приходить з-за кордону, а закордон вербує п’яту колону.

У самій сутності тоталітаризму закладений глобальний страх. Це показано в англійському фільмі з очевидною майстерністю: там грають чудові актори. Але головний герой “Смерті Сталіна” – це навіть не страх, не воля до влади і не пошуки безкарності, а боягузтво, породжене саме страхом.

DW.COM

Боягузтво, підшкірне боягузтво робить усе оточення Сталіна, всіх цих дрібних порівняно з ним катів, які підписували за його вказівкою тисячі смертних вироків невинним людям – Молотова, Маленкова, Хрущова, ну й, звичайно, Берію – гумористичними персонажами чорної комедії. Всі вони панічно бояться і Сталіна, і його смерті, і один одного. Як і годиться в анекдоті, вони лише віддалено схожі на реальних історичних боягузів. Чіплятися до цієї несхожості – значить нічого не розуміти у мистецтві. Але ж не дарма у сталінські часи кидали на роки до ГУЛАГу за анекдоти: країна у той час, як на моїй пам’яті вдало сказав Фазіль Іскандер, перетворилася у дитячий садок суворого режиму.

І Росія знову повертається до цього дитячого садка. У РФ політики знову переродилися у вихователів, які винних ставлять у куток, б’ють по руках або відправляють на перевиховання в темну кімнату. А інших заманюють тульськими пряниками.

І головне слово в цьому дитсадку: НЕ МОЖНА! А це НЕ МОЖНА, як запевняють вихователі, зовсім не цензура, а турбота про моральність.

Що ж: будь-яка цензура відхрещується від самої себе турботою про моральність і невинність населення. В ім’я цих великих цілей спалюють книги і забороняють фільми, вистави, пушкінську “Казку про попа …”

Однак думати, що в російському дитсадку справді піклуються про дітей, – це маячня. Вихователі піклуються про себе, лякаючи дітей, кожен – про себе, щоб продовжити своє життя вихователя, щоб не вилетіти з “обойми”, а в кінцевому рахунку – не потрапити до м’ясорубки нової невідомої влади.

Уже давно ми не дивуємося тому, що Росія крокує у бік фундаменталізму – з усіма наслідками цього маршу, братаючись з країнами-ізгоями і заперечуючи загальнолюдські цінності. Але все-таки чому здійнявся такий галас щодо цих сталінських соколів з підбитими крилами, з їхніми дружинами, які сиділи на острах самих соратників у в’язницях? Чому всі заступилися за Жукова, який вважав, що військова мета виправдовує будь-які засоби і жертви? Чому при цьому потрібно апелювати до ветеранів, якщо вони саме і є тими свідками війни, які знали, як це робилося, як не шкодували солдатів? А ця образа за сталінський гімн та інші атрибути сталінізму – це що, крокодилячі сльози депутатів?..

У тім-то й біда, що не всі сльози тут крокодилячі.

Сталін зробив свою справу: він створив особливий вид людей, які прославляють, плюючи на історичні факти, свого ката-диктатора, який знищив тих, хто був можливо або реально створений з іншого тіста, хто мав свою власну гідність і розумів, що таке честь. Сталін вивів новий сорт людей, і ці люди не дадуть Сталіну померти назавжди. Вони жадають його воскресіння, вони хочуть бачити його на історичному престолі. І такий Сталін сам на радощах наказав собі довго жити в Росії – у самому прямому значенні цих слів.

Коментар на сайті Deutsche Welle є особистою думкою автора, яка може не збігатися з думкою окремих журналістів і не є позицією DW загалом.

Від admi vik